Леся Українка - Відгуки, Леся Українка

Не слухай, хлопче, грай,

не допусти, щоб знов я був пророком.

 

Грай, хлопче, грай і не дивись на мене.

Вони лагідні, тії чорні очі,

але на дні я бачу щось вороже…

За віщо ти ненавидиш мене?

Що завинив тобі Саул безумний?

Не говори, не говори нічого!

Не я питав тебе, то дух лукавий.

О, зачаруй його, заворожи!

Безсильні проти його всі закляття,

але музика має божу силу.

 

Не голосно, лагідно, ніжно грай,

хай спів твій має силу, як струмочок,

що тихо й ніжно точить твердий камінь.

На серці в мене камінь - хай же спів твій

його підточить і в безодню скине,

в безодню забуття…

Мій любий хлопче,

в той час, коли так солодко говорить

до мене срібний бренькіт струн тонких,

не вірю я ні голосам пророчим,

ні тим ворожим поглядам твоїм.

Хто грає так, ненавидіть не може.

Та й за що б ти ненавидів мене?

Що значить всі славутні перемоги

против одного руху твоїх рук?

Я тільки вмів людей перемагати,

а ти самого духа переміг.

 

Чи заздрісно тобі на сю корону,

сю багряницю, сеє берло? Хлопче,

повір мені, без них я щасливішим

і кращим був в той час, як пас отари

на батьківських зелених полонинах.

Не гнулася моя висока постать,

і не тьмарився мій веселий погляд,

я простий був і думкою, і серцем.

Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать,

що і Саул колись пророком стане?

 

Отак, так грай! Нехай бринить легенько,

лагідна арфа. Се ж немов дзвіночки

моїх отар… Се мов гірські потоки…

Я вже було й забув їх любий гомін.

Тут у дворці я чую інші гуки,

а в гори я виходжу лиш на бій:

тоді не чутно гомону потоків,

їх заглушають лютий брязкіт зброї

і сурми військові…

Ой, що за гук?

Навіщо ти ударив військової?

Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю,

за віщо ти ненавидиш мене.

Ти згадуєш, що я був пастухом

і став царем, а ти вівчар і досі.

Ти згадуєш про свій славутний вчинок,

як ти звалив пращею філістинця.

 

Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!

Ти, може, хтів улучить горобця,

а дав господь, що влучив Голіафа.

Ох, що за погляд! Мов з пращі камінчик!

Ти от за що ненавидиш мене:

що ти мені не зброєю сподобавсь,

а тільки арфою, що я тебе тримаю

не тільки по неволі, бо ти сам

займаєшся святим огнем, як граєш

перед царем безумним. Жаль тобі

того, кого за ворога вважаєш.

Я так тебе музикою твоєю

скував, зв’язав, немов залізним путом.

Я цар не тільки тіла, а й душі,

душі твоєї, ти, хлоп’я чорняве!

І ти повстать не можеш проти мене!

 

Чого ти знов так дивишся на мене?

Підступний погляд твій, немов отрута.

Отрутою боротись проти мене,

отрутою, гадаєш? О, не діждеш!

Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру,

єхидно клята!..

О моя дитино,

чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис

не зачепив тебе… О боже правий,

який же я нещасний і безумний!

Гей, ви, раби, візьміть сього співця,

надгородіть його, нехай іде додому.

Він більш не буде вже ніколи грати!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він буде грати, але тут ніколи!

Хіба тоді, як сяде тут на троні.

Адонаї! За що мене караєш

пророчим духом і остатню пільгу,

остатню оборону відбираєш?

Адонаї!

Моя дитино люба!

Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти?

Невже мене ніхто не порятує?

 

18.11.1900

 

ТРАГЕДІЯ

 

(Товаришці Л. Старицькій-Черняхівській)

 

 

Чує лицар серед бою,

що смертельна рана в грудях,

стиснув панцира міцніше,

аби кров затамувати.

 

Бачить з вежі гарна дама,

що поблід її коханий,

що рукою стиснув груди,-

посила до нього джуру.

 

- Пане лицарю, вас просять

залишити бій кривавий

хоч на ту малу часину,

оки рану перев’яжуть.

 

Є у нас м’які завої

і бальзам на рану гойний,

там на вежі біла постіль

вже давно для вас готова.

 

«Любий джуро! щира дяка

тій, що шле тебе до мене,

але я прийти не можу

на запросини лагідні.

 

Якби я хоч на хвилину

скинув сей залізний панцир,

кров би ринулась потоком

і життя моє порвала б.

 

Бо й такі бувають рани,

що нема на них бальзаму,

що нема на них завоїв,

окрім панцира твердого».

 

- Ох, мій пане, ся відповідь

зранить серце ніжній дамі! -

«Може, має дама панцир,

Хай його міцніше стисне».

 

Кімполунг, 6.06.1901

 

 

 

 

У даному томі вміщені вибрані поетичні і драматичні твори Лесі Українки. При його складанні враховано досвід попередніх видань творчої спадщини поетеси, особливо останнього Зібрання творів у дванадцяти томах. Як і в дванадцятитомнику, поезії друкуються за прижиттєвими збірками (в основі всіх попередніх видань лежав хронологічний принцип, композиція збірок не бралася до уваги, всі вірші подавалися за часом написання). Тим часом три прижиттєві збірки Лесі Українки («На крилах пісень», 1893; «Думи і мрії», 1899; «Відгуки», 1902), куди ввійшла більша частина її поетичного доробку за першу половину творчого шляху, були новаторським явищем не лише за змістом, а й