Шевченко Т. Г. - Гайдамаки, Шевченко Т. Г.

s2">Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілян­щи­на

Кров՚ю підпли­ває.

Горить Кор­сунь, го­рить Канів,

Чигирин, Чер­ка­си;

Чорним шля­хом за­па­ла­ло,

І кров по­ли­ла­ся

Аж у Во­линь. По Поліссі

Гонта бен­ке­тує,

А Залізняк в Смілян­щині

Домаху45 гар­тує,

У Чер­ка­сах, де й Яре­ма

Пробує свя­че­ний.

«Отак, отак! доб­ре, діти,

Мордуйте ска­же­них!

Добре, хлопці!» - на ба­зарі

Залізняк гу­кає.

Кругом пек­ло; гай­да­ма­ки

По пек­лу гу­ля­ють.

А Яре­ма - страш­но гля­нуть

По три, по чо­ти­ри

Так і кла­де. «Доб­ре, си­ну,

Матері їх хи­ря!

Мордуй, мор­дуй, в раю бу­деш

Або еса­улом.

Гуляй, си­ну! ну­те, діти!»

І діти май­ну­ли

По го­ри­щах, по ко­мо­рах,

По льохах, усю­ди;

Всіх ук­ла­ли, все заб­ра­ли.

«Тепер, хлопці, бу­де!

Утомились, од­по­чиньте».

Улиці, ба­за­ри

Крились тру­пом, пли­ли кров՚ю.

«Мало кля­тим ка­ри!

Ще раз тре­ба пе­ре­му­чить,

Щоб не повс­та­ва­ли

Нехрещені, кляті душі».

На ба­зар зби­ра­лись

Гайдамаки. Йде Яре­ма,

Залізняк гу­кає:

«Чуєш, хлоп­че? хо­ди сю­ди!

Не бійсь, не зля­каю».

«Не бо­юся!» Зняв­ши шап­ку,

Став, мов пе­ред па­ном.

«Відкіля ти? хто ти та­кий?»

«Я, па­не, з Вільша­ни».

«З Вільша­ної, де ти­та­ря

Пси за­мор­ду­ва­ли?»

«Де? яко­го?»

«У Вільшаній;

І ка­жуть, що вкра­ли

Дочку йо­го, ко­ли знаєш».

«Дочку, у Вільшаній?»

«У ти­та­ря, ко­ли зна­вав».

«Оксано, Ок­са­но!» -

Ледве ви­мо­вив Яре­ма

Та й упав до­до­лу.

«Еге! ось що… Шко­да хлоп­ця,

Провітри, Ми­ко­ло!»

Провітрився. «Батьку! бра­те!

Чом я не сто­ру­кий?

Дайте но­жа, дай­те си­лу,

Муки ля­хам, му­ки!

Муки страш­ної, щоб пек­ло

Тряслося та мліло!»

«Добре, си­ну, ножі бу­дуть

На свя­теє діло.

Ходім з на­ми у Ли­сян­ку

Ножі гар­ту­ва­ти!»

«Ходім, ходім, ота­ма­не,

Батьку ти мій, бра­те,

Мій єди­ний! На край світа

Полечу, дос­та­ну,

З пек­ла вир­ву, ота­ма­не…

На край світа, па­не…

На край світа, та не най­ду,

Не най­ду Ок­са­ни!»

«Може, й най­деш. А як те­бе

Зовуть? я не знаю».

«Яремою».

«А прізви­ще?»

«Прізвища не­має!»

«Хіба бай­ст­рюк? Без прізви­ща

Запиши, Ми­ко­ло,

У реєстер. Не­хай бу­де -

Нехай бу­де Го­лий,

Так і пи­ши!»

«Ні, по­га­но!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай ли­шень,

Пиши Га­лай­дою».46

Записали.

«Ну, Га­лай­до,

Поїдем гу­ля­ти.

Найдеш до­лю… а не най­деш…

Рушайте, хлоп՚ята».

І Яремі да­ли ко­ня

Зайвого з обо­зу.

Усміхнувся на во­ронім

Та й зно­ву у сльози.

Виїхали за ца­ри­ну;47

Палають Чер­ка­си…

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!»

Прос­тяг­ла­ся

По діброві по­над Дніпром

Козацька ва­та­га.

А за ни­ми коб­зар Во­лох

Переваги-ваги

Шкандибав на ко­ни­ку,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гай­да­ма­ки,

Залізняк гу­ляє».

 

Поїхали… а Чер­ка­си

Палають, па­ла­ють.

Байдуже, ніхто й не гля­не.

Сміються та ла­ють

Кляту шлях­ту. Хто ба­ла­ка,

Хто коб­за­ря слу­ха.

А Залізняк по­пе­ре­ду,

Нашорошив уха;

Іде собі, люльку ку­рить,

Нікому ні сло­ва.

А за ним німий Яре­ма.

Зелена дібро­ва,

І тем­ний гай, і Дніпр ду­жий,

І ви­сокі го­ри,

Небо, зорі, доб­ро, лю­де

І лю­теє го­ре -

Все про­па­ло, все! нічо­го

Не знає, не ба­чить,

Як уби­тий. Тяж­ко йо­му,

Тяжко, а не пла­че.

Ні, не пла­че: змія лю­та,

Жадна ви­пи­ває

Його сльози, да­вить ду­шу,

Серце роз­ди­рає.

«Ой ви, сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте го­ре;

Змийте йо­го… тяж­ко! нуд­но!

І синього мо­ря,

І Дніпра, щоб ви­лить лю­те,

І Дніпра не ста­не.

Занапастить хіба ду­шу?

Оксано, Ок­са­но!

Де ти, де ти? по­ди­ви­ся,

Моя ти єди­на,

Подивися на Яре­му.

Де ти? Мо­же, ги­не,

Може, тяж­ко кле­не до­лю,

Клене, уми­рає

Або в па­на у кай­да­нах

У скле­пу ко­нає.

Може, зга­дує Яре­му,

Згадує Вільша­ну,

Кличе йо­го: «Сер­це моє,

Обніми Ок­са­ну!

Обнімемось, мій со­ко­ле!

Навіки зомлієм.

Нехай ля­хи зну­ща­ються,

Не по­чуєм!..» Віє,

Віє вітер з-за Ли­ма­ну,

Гне то­по­лю в полі,-

І дівчи­на по­хи­литься,

Куди гне не­до­ля.

Посумує, по­жу­риться,

Забуде… і, мо­же…

У жу­пані, са­ма пані;

А лях… бо­же, бо­же!

Карай пек­лом мою ду­шу,

Вилий му­ки мо­ре,

Розбий ка­ру на­до мною,

Та не та­ким го­рем

Карай сер­це: розірветься,

Хоч би бу­ло ка­мень.

Доле моя! сер­це моє!

Оксано, Ок­са­но!

Де ти діла­ся-поділась?»

І хли­ну­ли сльози;

Дрібні-дрібні по­ли­ли­ся.

Де во­ни взя­ли­ся!

А Залізняк гай­да­ма­кам

Каже опи­ни­тись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні прис­та­ли:

Попасемо»,- і ти­хенько

У лісі схо­ва­лись.

ГУПАЛІВЩИНА

 

 

Зійшло сон­це; Ук­раїна -

Де па­ла­ла, тліла,

А де шлях­та, за­пер­ши­ся,

У бу­дин­ках мліла.

Скрізь по се­лах ши­бе­ниці;

Навішано тру­пу -

Тілько стар­ших, а так шлях­та -

Купою на купі.

На ули­цях, на роз­пут­тях

Собаки, во­ро­ни

Гризуть шлях­ту, клю­ють очі;

Ніхто не бо­ро­нить.

Та й ніко­му: ос­та­ли­ся

Діти та со­ба­ки,-

Жінки навіть з ро­га­ча­ми

Пішли в гай­да­ма­ки.

 

Отаке-то бу­ло ли­хо

По всій Ук­раїні!

Гірше пек­ла… А за віщо,

За що лю­де ги­нуть?

Того ж батька, такі ж діти,-

Жити б та бра­таться.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз՚єднаться!

Треба крові, бра­та крові,

Бо зазд­ро, що в бра­та

Є в ко­морі і над­ворі,

І ве­се­ло в хаті!

«Уб՚єм бра­та! спа­лим ха­ту!»

Сказали, і ста­лось.

Все б, здається; ні, на ка­ру

Сироти ос­та­лись.

В сльозах рос­ли, та й ви­рос­ли;

Замучені ру­ки

Розв՚язались - і кров за кров,

І