Шевченко Т. Г. - Гайдамаки, Шевченко Т. Г.

 

Шевченко Тарас Григорович

 

ГАЙДАМАКИ

 

 

ПОЕМА

ГАЙДАМАКИ 1

 

 

Все йде, все ми­нає - і краю не­має.

Куди ж во­но ділось? відкіля взя­лось?

І ду­рень, і муд­рий нічо­го не знає.

Живе… уми­рає… од­но зацвіло,

А дру­ге зав՚яло, навіки зав՚яло…

І лис­тя по­жовк­ле вітри роз­нес­ли.

А со­неч­ко вста­не, як пер­ше вста­ва­ло,

І зорі чер­воні, як пер­ше пли­ли,

Попливуть і потім, і ти, біло­ли­ций,

По синьому не­бу вий­деш по­гу­лять,

Вийдеш по­ди­виться в жо­ло­бок, кри­ни­цю

І в мо­ре безк­рає, і бу­деш сіять,

Як над Вавіло­ном,2 над йо­го са­да­ми

І над тим, що бу­де з на­ши­ми си­на­ми.

Ти вічний без краю!.. люб­лю роз­мов­лять,

Як з бра­том, з сест­рою, роз­мов­лять з то­бою,

Співать тобі ду­му, що ти ж на­шеп­тав.

Порай мені ще раз, де дітись з жур­бою?

Я не оди­но­кий, я не си­ро­та,-

Єсть у ме­не діти, та де їх подіти?

Заховать з со­бою? - гріх, ду­ша жи­ва!

А мо­же, їй лег­ше бу­де на тім світі,

Як хто про­чи­тає ті сльози-сло­ва,

Що так во­на щи­ро ко­лись ви­ли­ва­ла,

Що так во­на ниш­ком над ни­ми ри­да­ла.

Ні, не за­хо­ваю, бо ду­ша жи­ва.

Як не­бо бла­кит­не - не­ма йо­му краю,

Так душі по­чи­ну і краю не­має.

А де во­на бу­де? хи­мерні сло­ва!

Згадай же хто-не­будь її на сім світі,

Безславному тяж­ко сей світ по­ки­дать.

Згадайте, дівча­та,- вам тре­ба зга­дать!

Вона вас лю­би­ла, ро­жевії квіти,

І про ва­шу до­лю лю­би­ла співать.

Поки сон­це вста­не, спо­чи­вай­те, діти,

А я поміркую, ва­таж­ка де взять.

 

Сини мої, гай­да­ма­ки!

Світ ши­ро­кий, во­ля,-

Ідіть, си­ни, по­гу­ляй­те,

Пошукайте долі.

Сини мої не­ве­ликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щи­ро без ма­тері

Привітає в світі?

Сини мої! ор­ли мої!

Летіть в Ук­раїну,-

Хоч і ли­хо зустрінеться,

Так не на чу­жині.

Там най­деться ду­ша щи­ра,

Не дасть по­ги­ба­ти,

А тут… а тут… тяж­ко, діти!

Коли пус­тять в ха­ту,

То, зустрівши, насміються,

Такі, бач­те, лю­ди:

Все письменні, дру­ко­вані,

Сонце навіть гу­дять:

«Не відтіля, ка­же,- схо­дить,

Та не так і світить;

Отак,- ка­же,- бу­ло б тре­ба…»

Що маєш ро­би­ти?

Треба слу­хать, мо­же, й справді

Не так сон­це схо­дить,

Як письменні на­чи­та­ли…

Розумні, та й годі!

А що ж на вас во­ни ска­жуть?

Знаю ва­шу сла­ву!

Поглузують, по­кеп­ку­ють

Та й ки­нуть під ла­ву.

«Нехай,- ска­жуть,- спо­чи­ва­ють,

Поки батько вста­не

Та роз­ка­же по-на­шо­му

Про свої гетьма­ни.

А то ду­рень роз­ка­зує

Мертвими сло­ва­ми

Та яко­гось-то Яре­му

Веде пе­ред на­ми

У пос­то­лах. Ду­рень! ду­рень!

Били, а не вчи­ли.

Од ко­зацт­ва, од гетьманст­ва

Високі мо­ги­ли -

Більш нічо­го не ос­та­лось,

Та й ті роз­ри­ва­ють;

А він хо­че, щоб слу­ха­ли,

Як старці співа­ють.

Дарма пра­ця, па­не-бра­те:

Коли хо­чеш гро­шей,

Та ще й сла­ви, то­го ди­ва,

Співай про Матрьошу,

Про Па­ра­шу, ра­дость на­шу,

Султан,3 пар­кет, шпо­ри,

От де сла­ва!!! а то співа:

«Грає синє мо­ре»,

А сам пла­че, за то­бою

І твоя гро­ма­да

У сіря­ках!..» Прав­да, мудрі!

Спасибі за ра­ду.

Теплий ко­жух, тілько шко­да -

Не на ме­не ши­тий,

А ро­зум­не ва­ше сло­во

Брехнею підби­те.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слу­хать не бу­ду,

Та й до се­бе не пок­ли­чу:

Ви ро­зумні лю­ди -

А я ду­рень; один собі,

У моїй ха­тині

Заспіваю, за­ри­даю,

Як ма­ла ди­ти­на.

Заспіваю,- мо­ре грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і мо­ги­ла

З вітром роз­мов­ляє.

Заспіваю,- роз­вер­ну­лась

Висока мо­ги­ла,

Аж до мо­ря за­по­рожці

Степ ши­ро­кий кри­ли.

Отамани на во­ро­них

Перед бун­чу­ка­ми

Вигравають… а по­ро­ги

Меж оче­ре­та­ми

Ревуть, стог­нуть - роз­сер­ди­лись,

Щось страш­не співа­ють.

Послухаю, по­жу­рю­ся,

У ста­рих спи­таю:

«Чого, батьки, су­муєте?»

«Невесело, си­ну!

Дніпро на нас роз­сер­див­ся,

Плаче Ук­раїна…»

І я пла­чу; а тим ча­сом

Пишними ря­да­ми

Виступають ота­ма­ни,

Сотники з па­на­ми

І гетьма­ни; всі в зо­лоті

У мою ха­ти­ну

Прийшли, сіли ко­ло ме­не

І про Ук­раїну

Розмовляють, роз­ка­зу­ють,

Як Січ бу­ду­ва­ли,

Як ко­за­ки на бай­да­ках

Пороги ми­на­ли,

Як гу­ля­ли по синьому,

Грілися в Ску­тарі4

Та як, люльки за­ку­рив­ши

В Польщі на по­жарі,

В Ук­раїну вер­та­ли­ся,

Як бен­ке­ту­ва­ли.

«Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю!»

Козаки гу­ка­ли.

Шинкар знає, на­ли­ває

І не сха­ме­неться;

Кобзар вшква­рив, а ко­за­ки -

Аж Хор­ти­ця гнеться

Метелиці та го­па­ка

Гуртом од­ди­ра­ють;

Кухоль хо­дить, пе­ре­хо­дить,

Так і ви­си­хає.

«Гуляй, па­не, без жу­па­на,

Гуляй, вітре, по­лем;

Грай, коб­за­рю, лий, шин­ка­рю,

Поки вста­не до­ля».

Взявшись в бо­ки, навп­рисідки

Парубки з діда­ми.

«Отак, діти! доб­ре, діти!

Будете па­на­ми».

Отамани на бен­кеті,

Неначе на раді,

Походжають, роз­мов­ля­ють;

Вельможна гро­ма­да

Не втерпіла, уда­ри­ла

Старими но­га­ми.

А я див­люсь, пог­ля­даю,

Сміюся сльоза­ми.

Дивлюся, сміюся, дрібні ути­раю,-

Я не оди­но­кий, є з ким в світі жить;

У моїй ха­тині, як в сте­пу безк­раїм,

Козацтво гу­ляє, бай­рак го­мо­нить;

У моїй ха­тині синє мо­ре грає,

Могила су­мує, то­по­ля шу­мить,

Тихесенько Гри­ця дівчи­на співає,-

Я не оди­но­кий, є з ким вік до­жить.

От де моє доб­ро, гроші,

От де моя сла­ва,

А за ра­ду спа­сибі вам,

За ра­ду лу­ка­ву.

Буде з ме­не, по­ки жи­ву,

І мерт­во­го сло­ва,

Щоб ви­ли­вать жур­бу, сльози.

Бувайте здо­рові!

Піду синів вип­ро­вод­жать

В да­ле­ку до­ро­гу.

Нехай ідуть,-