Шевченко Т. Г. - Гайдамаки, Шевченко Т. Г.

мо­же, най­дуть

Козака ста­ро­го,

Що привіта моїх діток

Старими сльоза­ми.

Буде з ме­не. Ска­жу ще раз:

Пан я над па­на­ми.

 

* * *

Отак, си­дя в кінці сто­ла,

Міркую, га­даю:

Кого про­сить? хто по­ве­де?

Надворі світає;

Погас місяць, го­рить сон­це.

Гайдамаки вста­ли,

Помолились, одяг­ли­ся,

Кругом ме­не ста­ли,

Сумно, сум­но, як си­ро­ти,

Мовчки по­хи­ли­лись.

«Благослови,- ка­жуть,- батьку,

Поки маєм си­лу;

Благослови шу­кать до­лю

На ши­рокім світі».

«Постривайте… світ - не ха­та,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ва­таж­ком

Піде пе­ред ва­ми,

Хто про­ве­де? Ли­хо, діти,

Лихо мені з ва­ми!

Викохав вас, ви­го­ду­вав,

Виросли чи­малі,

Йдете в лю­ди, а там те­пер

Все письмен­не ста­ло.

Вибачайте, що не вив­чив,

Бо й ме­не хоч би­ли,

Добре би­ли, а ба­га­то

Дечому нав­чи­ли!

Тма, мна5 знаю, а оксію6

Не втну та­ки й досі.

Що ж вам ска­жуть? Ходім, си­ни,

Ходімо, поп­ро­сим.

Єсть у ме­не щи­рий батько7

(Рідного не­має) -

Дасть він мені ра­ду з ва­ми,

Бо сам здо­ров знає,

Як то тяж­ко блу­кать в світі

Сироті без ро­ду;

А до то­го - ду­ша щи­ра,

Козацького ро­ду,

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що ма­ти співа­ла,

Як ма­ло­го по­ви­ва­ла,

З ма­лим роз­мов­ля­ла;

Не од­цу­равсь то­го сло­ва,

Що про Ук­раїну

Сліпий ста­рець, су­му­ючи,

Співає під ти­ном.

Любить її, ду­му прав­ди,

Козацькую сла­ву,

Любить її! Ходім, си­ни,

На ра­ду лас­ка­ву.

Якби не він спіткав ме­не

При лихій го­дині,

Давно б досі за­хо­ва­ли

В снігу на чу­жині,

Заховали б та й ска­за­ли:

«Так… якесь ле­да­що…»

Тяжко, важ­ко ну­дить світом,

Не зна­ючи за що.

Минулося, щоб не сни­лось!..

Ходімо, хлоп՚ята!

Коли мені на чу­жині

Не дав по­ги­ба­ти,

То й вас прий­ме, привітає,

Як свою ди­ти­ну.

А од йо­го, по­мо­лив­шись,

Гайда в Ук­раїну!»

Добридень же, та­ту, в ха­ту!

На твоїм по­ро­гу

Благослови моїх діток

В да­ле­ку до­ро­гу.

 

[С.-Петербург, 1841, ап­ре­ля 7]

ІНТРОДУКЦІЯ 8

 

 

Була ко­лись шля­хет­чи­на,

Вельможная пані;

Мірялася з мос­ка­ля­ми,

З ор­дою, з сул­та­ном,

З німо­тою… Бу­ло ко­лись…

Та що не ми­нає?

Було, шлях­та, знай, чва­ниться,

День і ніч гу­ляє

Та ко­ро­лем ко­вер­зує…

Не ска­жу Сте­па­ном9

Або Яном Собієським:10

Ті два нез­ви­чай­ні,-

А інши­ми. Не­бо­ра­ки

Мовчки па­ну­ва­ли.

Сейми, сей­ми­ки ревіли,

Сусіде мов­ча­ли,

Дивилися, як ко­ролі

Із Польщі втіка­ють,11

Та слу­ха­ли, як шля­хетст­во

Навісне гу­кає.

«Nie poz­wa­lam! nie poz­wa­lam!»12

Шляхта ре­пе­тує,

А маг­на­ти па­лять ха­ти,

Шабельки гар­ту­ють.

Довго та­ке тво­ри­ло­ся,

Поки не в Вар­шаві

Запанував над ля­ха­ми

Понятовський13 жва­вий.

Запанував, та й ду­мав шлях­ту

Приборкать трош­ки… не зумів!

Добра хотів, як дітям ма­ти,

А мо­же, й ще чо­го хотів.

Єдине сло­во «nie poz­wa­lam»

У шлях­ти ду­мав одібрать,

А потім… Польща за­па­ла­ла,

Панки ска­зи­ли­ся… Кричать:

«Го­но­ру сло­во,14 дар­ма пра­ця!

Поганець, най­мит мос­ка­ля!»

На гвалт Пу­лавсько­го і Па­ца15

Встає шля­хетськая зем­ля,

І - ра­зом сто кон­фе­де­рацій.16

Розбрелись кон­фе­де­ра­ти

По Польщі, Во­лині,

По Литві, по Мол­да­ва­нах

І по Ук­раїні;

Розбрелися та й за­бу­ли

Волю ря­ту­ва­ти,

Полигалися з жи­да­ми,

Та й ну руй­ну­ва­ти.

Руйнували, мор­ду­ва­ли,

Церквами то­пи­ли…

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Ножі ос­вя­ти­ли.

ГАЛАЙДА

 

 

«Яремо! герш-ту,17 хамів си­ну?

Піди ко­би­лу при­ве­ди,

Подай па­тин­ки гос­по­дині

Та при­не­си мені во­ди,

Вимети ха­ту, вне­си дро­ва,

Посип інди­кам, гу­сям дай,

Піди до льоху, до ко­ро­ви,

Та швид­ше, ха­ме!.. Пост­ри­вай!

Упоравшись, біжи в Вільша­ну:18

Їмості19 тре­ба. Не ба­рись».

Пішов Яре­ма, по­хи­ливсь.

 

Отак уранці жид по­га­ний

Над ко­за­ком ко­вер­зу­вав.

Ярема гнув­ся, бо не знав,

Не знав, сіро­ма­ха, що ви­рос­ли кри­ла,

Що не­ба дос­та­не, ко­ли по­ле­тить,

Не знав, на­ги­нав­ся…

 

О бо­же мій ми­лий!

Тяжко жить на світі, а хо­четься жить:

Хочеться ди­ви­тись, як со­неч­ко сяє,

Хочеться пос­лу­хать, як мо­ре заг­рає,

Як пташ­ка ще­бе­че, бай­рак го­мо­нить,

Або чор­ноб­ри­ва в гаю заспіває…

О бо­же мій ми­лий, як ве­се­ло жить!

 

Сирота Яре­ма, си­ро­та убо­гий:

Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма!

Попихач жидівський, виріс у по­ро­гу;

А не кле­не долі, лю­дей не зай­ма.

Та й за що їх ла­ять? хіба во­ни зна­ють,

Кого тре­ба гла­дить, ко­го ка­ту­вать?

Нехай бен­ке­ту­ють… У їх до­ля дбає,

А си­роті тре­ба са­мо­му прид­бать.

Трапляється, ча­сом ти­хенько зап­ла­че,

Та й то не од то­го, що сер­це бо­лить:

Що-небудь зга­дає або що по­ба­чить…

Та й зно­ву за пра­цю. Отак тре­ба жить!

Нащо батько, ма­ти, ви­сокі па­ла­ти,

Коли не­ма сер­ця з сер­цем роз­мов­лять?

Сирота Яре­ма - си­ро­та ба­га­тий,

Бо є з ким зап­ла­кать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі - як зіроньки, ся­ють,

Білі ру­че­ня­та - мліють-обніма­ють,

Єсть сер­це єди­не, сер­денько діво­че,

Що пла­че, сміється, і мре, й ожи­ває,

Святим ду­хом се­ред ночі

Понад ним ви­тає.

Отакий-то мій Яре­ма,

Сирота ба­га­тий.

Таким і я ко­лись-то був.

Минуло, дівча­та…

Минулося, розійшло­ся,

І сліду не ста­ло.

Серце мліє, як зга­даю…

Чому не ос­та­лось?

Чому не ос­та­лось, чо­му не ви­та­ло?

Легше бу­ло б сльози, жур­бу ви­ли­вать.

Люде одібра­ли, бо їм бу­ло ма­ло.

«Нащо йо­му до­ля?