Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.

Ось вам розповів… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.

Рядовий, мотострілець

– Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні…

Щодня… Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі… Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір – маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка – усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слів я не чула…

Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися… Тут уперше поцілувались… У цьому пологовому будинку я народила…

Викликав головлікар:

– Поїдете до Афганістану?

– Поїду.

Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.

Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік… Початок… Прилетіли до Кабула… Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає… Один шприц на всіх… Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила в спідній білизні і чоботах. Без піжам. Піжами не скоро з’явилися. Капці теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тіло навсібіч гнулося, кісток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десятків зо два осколків.

Увесь березень тут же, біля наметів, скидали відрізані руки, ноги. Трупи… вони лежали в окремому наметі… Напівголі, з виколотими очима, одного разу – з вирізаною зіркою на животі… Раніше у фільмі про громадянську війну таке бачила. Цинкових трун іще не було, ще не заготовили.

Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Наші сумніви начальству не сподобались. Капців, піжам іще не було, а вже розвішували привезені лозунги, заклики, плакати. На фоні лозунгів – змарнілі, сумні обличчя наших хлопчиків. Вони лишились у моїй свідомості такими назавжди… Двічі на тиждень – політичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон має бути на замку. Найнеприємніша річ в армії – доноси, наказ доносити. За кожну дрібницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрій. Армія має бути здоровою… Було належним «стукати» на всіх. Жаліти не можна було. Але ми жаліли, на жалощах там усе трималося…

Ми їхали… рятувати, допомагати, кохати. За цим ми їхали… Минає якийсь час, і я ловлю себе на думці, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який і легкий пісок, що пече, як вогонь. Ненавиджу ці гори. Ненавиджу ці низькорослі кишлаки, з котрих будь-якої миті можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоїть біля своєї хати. Ще невідомо, де він був цієї ночі і що робив. Убили знайомого офіцера, який нещодавно лікувався в шпиталі, вирізали два намети солдатів… В іншому місці було отруєно воду… Хтось підняв красиву запальничку – вона вибухнула в руках… Це ж усе наші хлопчики гинули. Свої хлопчики. Треба це зрозуміти… Ви не бачили обпаленої людини? Не бачили. Обличчя немає, очей немає, тіла немає… Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою… Не крик, а рик з-під цієї скоринки…

Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там мені все здавалося справедливістю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дівчинку, яка лежала в пилюці без рук, без ніг… Як поламана лялька. Після нашого бомбардування… А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі… Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут – ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.

Професія в мене гарна – рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашніше. Могла врятувати – не було потрібних ліків. Могла врятувати – пізно привезли (хто був у медротах? – погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати… Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах… Від людини часто лишалось піввідра м’яса… А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, – із цим неможливо було змиритися.

Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:

– Ну, все! – І помер.

Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав – урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.

Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі – менше. Іноді вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати… По-звірячому… Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас…

– Мамо! Мамо!

– Я тут, синочку, – кажеш, обманюєш.

Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.

Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:

– Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?

А тут, удома… У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там – жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабій, усі знали – бабій. Не впевнена, чи зізнається хтось тут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики – із