Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

щоразу відгонив головешками вовків, підкидав у вогонь хмизу і прив’язував собі до руки новий жмут гілок. Все йшло гаразд, але раз він погано прив’язав його, заснув і не відчув, як той жмут відпав.

Йому приснився сон, ніби він у форті Мак-Гері і грає в крибедж із агентом. У кімнаті тепло й затишно. Та ось видається йому, що вовки облягають форт. Звірі завивають під самими дверима, а вони з агентом часом перестають грати, прислухаючись до виття і сміються з даремних спроб вовків добитися всередину. Потім,- і чого тільки не приверзеться! - щось затріщало. Двері стали отвором, і вовки вдерлися в кімнату. Вони накинулись на нього й на агента. Коли розчинилися двері, від їхнього завивання аж у вухах лящало. Воно вкрай непокоїло його. Сон переходив у щось інше, але зрозуміти, у що саме, заважало безперервне виття.

А тоді Генрі прокинувся і вже наяву почув виття й гарчання. Вовки всією зграєю порвалися на нього. Один зубами схопив його за руку. Генрі інстинктивно скочив у багаття і в цю мить відчув, що гострі зуби вгородились йому в ногу. І тут почався вогняний бій. Грубі рукавиці деякий час захищали його руки від вогню, і він цілими пригорщами хапав жар і розкидав його на всі боки. Багаття скидалося на вулкан.

Але так, звісно, не могло тривати довго. Обличчя в Генрі взялося пухирями, брови й вії пообпалювались, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в кожну руку головешку, він скочив до краю багаття. Вовки відступили. З усіх боків - скрізь, де падали жарюки,- сичав сніг, і з відчайдушних стрибків, пирхання й гарчання знати було, що вовки раз у раз наступали на них.

Вишпурлявши головешки в найближчих із своїх ворогів, Генрі скинув на сніг підотлілі рукавиці і заходився тупцюватись, щоб остудити ноги. Обидва собаки зникли, і він добре знав, що вони сталися новою стравою на тому задавненому обіді, який почався з Феті й найближчими днями закінчиться, напевно, ним самим.

- Так, але мене ви ще не взяли! - крикнув він, люто погрозивши кулаком голодним звірам, і від голосу його вовча зграя захвилювалась, уся разом загарчала, а вовчиця нечутно підлізла й подивилась на нього сумним голодним поглядом.

Генрі взявся до нового способу оборони. Він розклав багаття широким колом, сам бувши всередині, розстелив на підталому снігу свою постіль, і сів собі на неї. Коли він таким чином заховався під охороною вогню, зграя вражено підійшла до самого багаття, дивуючись, куди він міг подітись.

Досі вони не могли приступити до вогню, а тепер порозлягались навколо багаття і, мов собаки, мружились, позіхали й потягалися в незвичному для них теплі. Потім вовчиця, сівши на задні лапи, витягла морду до якоїсь зірки й завила. Вовки один по одному прилучились до неї, і незабаром уся зграя, позадиравши морди до неба, підтягала її голодному виттю.

Розвидніло, почався день. Вогнище вже догорало. Хмизу не стало, треба було ще припасти. Генрі спробував вийти з свого вогняного кільця, але вовки метнулися йому назустріч. Запалені головешки змушували їх відскакувати вбік, та назад вони вже не відбігали. Дарма силкувався він одігнати їх. Побачивши, що це безнадійно, він повернувся назад, всередину вогняного кільця, і в цей час на нього скочив вовк, але не розрахував свого стрибка і всіма чотирма лапами потрапив у полум'я. Звір з переляку завив, загарчав і відповз від багаття, щоб на снігу охолодити попечені лапи.

Людина, зігнувшись, сиділа на постелі. Її безсило похилені плечі, голова, що впала на коліна, уся поза свідчили, що вона вже відмовилася від боротьби. Час від часу вона підводила голову й дивилась на вогнище, яке вже догорало. Кільце вогню й жару подекуди вже розімкнулося, з’явились проходи поміж вогнем, і вони все ширшали, а латки вогню усе меншали.

- Ну, тепер ви мене зможете взяти,- пробурмотів він.- Та байдуже, я хочу спати...

Прочнувшись, він побачив, що в проході стоїть вовчиця і пильно на нього дивиться.

Трохи перегодом - йому видалось, наче за кілька годин,- він знову прочнувся. Якась таємнича зміна зайшла - і настільки для нього незрозуміла, що він відразу опам’ятався. Щось сталося. Спершу він не міг зрозуміти. Тоді здогадався: вовки щезли. Лишився тільки втоптаний сніг, що показував, як близько були вони коло нього. Непереможний сон знову зборов Генрі, голова його впала на коліна, але раптом він схопився.

Чути було людські голоси, скрип полозків та упряжу і нетерпляче повискування собак. Четверо санок підіймалось від річки й прямувало до нього під дерева. Чоловіка шість оточили скарлючену постать, оточену пригаслим вогняним кільцем. Вони трясли його й штурхали, намагаючись привести до пам’яті. Генрі дивився на них, як п’яний, і бурмотів чудним сонним голосом:

- Руда вовчиця... приходила тоді, як годували собак... попервах зжерла собачий корм... тоді собак... А потім Біла...

- Де лорд Альфред? - проревів йому в саме вухо один з чоловіків і сильно трусонув його за плечі.

Генрі похитав поволі головою.

- Ні, його вона не з’їла... Він там, на деревах, біля останньої стоянки.

- Мертвий? - скрикнув чоловік.

- У домовині,- відповів Генрі й сердито визволив свої плечі від його руки.- Кажу, дайте мені спокій... Я знемігся вкрай... На добраніч усім...

Повіки в нього затремтіли й заплющились, голова впала на груди. А коли його поклали на укривала, в морозяному повітрі почулося дуже хропіння.

Чути було ще й інші звуки. Звідкись іздалеку долинало голодне виття вовчої зграї. Не здобувши людини, вона тепер бігла іншим слідом.

 

ЧАСТИНА ДРУГА
НАРОДЖЕНИЙ У ПУСТЕЛІ

 

Розділ I
БІЙ ЗУБАМИ

 

 

Вовчиця перша почула людські голоси й скавучання запряжених собак, і вона ж перша відскочила від безпорадної людини в колі пригаслого полум’я. Зграї не хотілося зрікатись упольованої поживи, і кілька хвилин вовки не рушали з місця, але потім, прислухавшись, таки чкурнули слідком за вовчицею.

Попереду біг великий сірий вовк, один із вожаїв зграї. Це він спрямував усю зграю слідами вовчиці. Це він люто гарчав і кусав молодих вовків, коли хто з них зухвалився обганяти його. І це він, углядівши вовчицю, що звільна трухцювала по снігу, подався мерщій до неї.

Вона побігла поруч нього так, ніби це було її визначене