Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

всякого захисту. Ні його батько, ані мати не були кволі, так само, як і покоління їхніх предків. Залізний організм і живучість - ось яку спадщину дістав Білозуб від Пустелі, і тримався він за життя усією своєю істотою і кожною частинкою, тримався і духом, і тілом, і то так завзято, як це властиво було тільки в прадавні часи всім живим створінням.

Білозуб лежав зв’язаний, як той невільник, увесь у пластирах і завоях; він не міг поворухнутись і нудився цілими тижнями. Найбільше він спав і снив, і перед ним безкраєю низкою проходили образи з Півночі. Примари минулого пробудилися й обступили його. Він знову жив у печері з Кічі, тремтячи, підповзав до ніг Сивому Боброві з виявом своєї покори; тікав чимдуж від Ліп-Ліпа й зграї цуценят, що знімали страшенний галас.

Він знову переживав місяці голоду, марно пробуючи вполювати дичину в завмерлому лісі, знову біг на чолі запрягу, а ззаду ляскав батіг у руках Міт-Са або Сивого Бобра і розлягались їхні вигуки: «Ра-а! Ра-а!», коли вони прибули до вузького межигір’я, і собаки згорнулись, як віяло, на вузькій стежці. Він знову переживав ті дні, що пробув у Красня Сміта, і бої, в яких брав участь. У ці хвилини він починав скиглити й гарчати, а люди, що доглядали його, казали, що йому сняться важкі сни.

Проте найгірше його мучив один кошмар - гуркітливі страховиська-трамваї: вони здавались йому величезними рисями, що ревуть і мчать на нього. Не раз, бува, снилося йому, як він у кущах чатує на білку, коли вона спуститься на землю й відбіжить від дерева; але тільки-но кидався він до неї, як вона оберталася в трамвай страшний і грізний, що громадився над ним, наче гора, дзвенів, гримів і плювався на нього вогнем. Або от він виманював шуліку з неба, і той летів стрілою вниз, падав на нього, але вже це не був шуліка, а той же таки трамвай. А ще йому снилося, що він у загороді в Красня Сміта. Навколо юрба, і він знає, що буде бій, і не зводить ока з дверей, куди має ввійти його супротивник. Двері відчиняються, і на нього кидається трамвай. Безлік разів привиджувалося таке Білозубові, і щоразу його мучив невимовний жах.

Нарешті настав час, і останній завій, останній пластир - знято. Це був дуже врочистий день. Уся Сієрра-Віста зібралася круг нього. Господар чухав йому за вухами, а він любовно гарчав у відповідь. Господарева дружина назвала його «Спасенним Вовком». Цю назву підхопили інші, і з тої пори жіноцтво не називало його інакше, як Спасенний Вовк.

Він силкувався звестись на ноги, але після кількох невдалих спроб упав. Він нездужав так довго, що його м’язи втратили пружність і силу. Засоромившись цієї кволості, так наче він провинний у чомусь перед богами, Білозуб героїчно напружився і таки встав на всі чотири лапи, похитуючись і перегинаючись із боку на бік.

- Спасенний Вовк! - хором вигукнули жінки.

Суддя Скотт переможно глянув до них.

- Оце ж і ви кажете,- мовив суддя.- Саме те, що я весь час доводив. Жоден собака не зміг би зробити того, що він зробив. Він - вовк!

- Спасенний Вовк,- поправила суддева дружина.

- Так, Спасенний Вовк! - погодився її чоловік.- Віднині я так його й зватиму.

- Йому доведеться знов учитись ходити,- зауважив лікар.- Тож хай зараз уже й починає. Тепер воно йому не пошкодить. Виведіть його надвір.

І Білозуб вийшов з дому, а за ним, наче він король який, поштиво рушили всі мешканці Сієрри-Вісти. Він був дуже кволий і, дійшовши до галявини, знесилився й мусив лягти спочинути.

Потім увесь похід подався далі. З кожним кроком у м’язи йому ніби вливалася сила, і кров швидше текла в жилах. Дійшли до стайні, і там при вході лежала Коллі, а півдесятка товстеньких цуценят вовтузились біля неї на осонні.

Білозуб подивився на них враженим поглядом. Коллі погрозливо загарчала, і він спинився на безпечній відстані. Відон Скотт легенько підштовхнув до нього одне цуценя. Білозуб підозріливо наїжився, але господар його заспокоїв. Коллі, що її тримала котрась із жінок, поглядала на нього насторожено й сердито гарчала.

Цуценя підповзло до Білозуба. Він нащулив вуха і з цікавістю на нього роздивився. Потім вони торкнули одне одного носами, і він відчув, як у морду його лизнув тепленький язичок. Не знаючи сам пощо, він теж висунув язика й облизав цуценяті морду.

Вчинок цей боги повітали оплесками й вигуками захоплення. Білозуб здивувався і непорозуміло видивився до них. Тоді знов кволість його взяла, і він ліг, усе ще нащулюючи вуха; схиливши голову набік, він глядів на цуценя. На превелике невдоволення Коллі, до нього попідповзали й решта цуценят, і він з поважним виглядом дозволив їм вилазити на своє тіло й перекидатись через нього. Оплески були розворушили в ньому колишню незграбність і ніяковість. Та це тривало недовго. Цуценята й далі собі вовтузилися круг нього, а він, приплющивши очі, спокійно дрімав на осонні.

 

 

 

 

_____________

 

 

 

Джек Лондон

 

БІЛОЗУБ

 

повість

 

0011

 

 

 

Друкований текст для вичитування взято з:

Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах. Київ, «Дніпро», 1969.

 

т. 3: Морський Вовк. Гра. Білозуб.

 

Переклад з англійської мови: Вероніка Гладка, Катерина Корякіна.

 

 

Відмінна якість:

електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!

 

 

© Вичитування, правка, форматування і оформлення: OpenBook, 2018

 

© Електронна бібліотека класики української та світової літератури «Відкрита книга»

 

2018