Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певний, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі - вічна тьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, що їх він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона - викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде і серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. Її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро та зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.

І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання - здобути й собі вічне життя. Він знав, що не гідний навіть воду носити для неї. Те, що він побачив її і розмовляв з нею цілий вечір, було чистим дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, не за якісь там його заслуги. Він не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релігійний настрій. Він став лагідним і смиренним, готовим до самозречення і самоприниження. У такому стані грішники йдуть на сповідь. Він теж відчував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що він зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім інакша, ніж дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні високості, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою та розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі він ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя.

Він похитувався, мов п’яний, і бурмотів:

- Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув у його бік і впізнав матроса.

- Де це ти набрався? - спитав він.

Мартін Іден вернувся на землю. Але він швидко пристосовувався до всяких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю оклигав і знайшовся, як бути.

- От комедія! - засміявся він.- Я й не помітив, що балакаю вголос.

- Ще трошки - і почнеш співати,- визначив його стан полісмен.

- Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, і я першим трамваєм поїду додому.

Він закурив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішов далі.

- Оце штука! - стиха мовив він сам до себе.- Цей йолоп подумав, що я п’яний,- міркував він далі, посміхаючись.- Та й справді п’яний,- хоч ніколи не думав, що можна сп’яніти від жіночого обличчя.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. В вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли. Він дивувався, що вони цього не хотіли, бо ж ось цього вечора вони десь-інде розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих прихильників. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Він подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Але для чого людині дано мозок? - палко питав він себе. Те, що зробили вони, може й він зробити. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним постало його минуле, де на кожному кроці небезпека й відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося зазнати в життєвій школі. В усякому разі воно пішло йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться запізнати справжнє життя і перейти все те, що він уже перейшов. Гаразд. Поки вони матимуть той клопіт, він пізнаватиме іншу сторону життя, з книжок.

Коли трамвай проходив рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін нагледів знайомий двоповерховий будинок, вподовж якого красувалась гордовита вивіска: «Бакалійня Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібною підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден добре його знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, він спіткувся об іграшковий візок, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць,- і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! - подумав він.- Жаліє ще яких два центи на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».

Намацавши клямку, Мартін увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Колись я таки наб’ю йому морду»,- часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Очі, жорстокі й хижі, як у ласиці, тепер дивились