Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

Убежать не успел,

Но для белых он сделал немало.

фронт пришел…

И холодное слово — «расстрел»!

Был суров приговор трибунала.

И вот я — проститутка,

Я — фея из бара,

Я — фея из бара,

Я — черная моль.

Я сказала полковнику:

«Нате, возьмите!

Не донской же валютой

За это платить!

Вы мне марками, друг, заплатите,

Ну, а все остальное — дорожная пыль…»

Ведь я — проститутка…

Люція кінчила співати. Не чуючи оплесків, сміху, чкурнула за дерев'яну загородку, що відділяла від зали закуток біля кухні, швиденько одяглася і вийшла на вулицю.

Співачка глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомінлива задушна зала, розтанув у пітьмі осіннього вечора пронизливий погляд гестапівця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стін, за замкненими дверима, забути про всі тривоги.

Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:

— Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.

— Пані Люція…

— Ви знаєте моє ім'я?

— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?

У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.

— Так. Пізній час.

— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.

— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…

— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.

Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.

— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?

— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…

Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.

— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.

— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…

— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.

— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.

— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?

— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.

— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?

— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.

— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.

Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.

— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.

Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.

— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…

— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.

— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.

— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.

Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…

Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…

Десь за півгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, відчинив браму, потім заїхали у двір. Гауптштурмфюрер гречно допоміг Люції вилізти з автомобіля.

Поки що нічого страшного не відбувалося.

Підсвічуючи ліхтариком, офіцер відчинив квартиру і, тримаючи Люцію за руку, завів у велику темну кімнату. Поки морочився із шторами, навпомацки опускаючи їх, дівчина стояла серед кімнати, ще не відаючи своєї долі, але уже заспокоюючись, якось інстинктивно відчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.

Світло, несподівано спалахнувши, болісно штрикнуло в очі. Воно голкувате віддзеркалилось на кришталевих вазах, полірованих меблях, скляних дверях. Люція на мить заплющилась, а відкривши очі, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, біля дверей, виймає пляшку шампанського і ставить на стіл коробку цукерок.

Стояла серед кімнати, забувши роздягтися, і господареві довелося нагадати, що пальто треба повісити у коридорі…

Вони пили з великих кришталевих фужерів, і есесівець трохи розбалакався. Люція здивувалася: скільки вона знала, скільки чула про цих німців, одягнених у чорні мундири, які запанібрата із смертю, від яких усі намагаються триматися подалі… Вона думала, що вони не можуть поводитися