Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

— Зараз?

— Зараз.

— Згода! — весело, радісно.

А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.

Сміялись: «От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане». Гуртом перебігли на сусідню ниву.

Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: «Що, воно — комуна?»

Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:

— Що? Що? Піонери? — загрозливо із запалом кричала Соня.

— О, Соня вже й скипіла — що ж тут такого, кожний має свою думку.

— Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери — такі, піонери — сякі…

— Нападають на піонерів, то й є за що, — одрубала Настя.

— А за що? Ану скажи, за що? Ану?

— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

— Що там — годі!..

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.

— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.

Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

— А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:

— Добривечір, хліб-сіль!

— Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?

— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.

— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.

— Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.

— Чому не до ладу? — образилась Настя. — В'язали, як і люди в'яжуть.

— Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.

— Ну, то як же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав чи хто звелів?

— Та хто їх посилав — самі пішли, — казала Оксана. — Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.

— Ну, кажіть же ви! — дивується молодиця. — А я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: — Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. «Гордію, — кажу, — чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю». — «Ні, каже, завтра іду косити своє». Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: «Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!» — «Так, — кажу, — той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито». — «Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане». — «Хто?» — питаю. «Школярі», — каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.

Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.

— Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?

Замахали ложками, руками:

— О, о, яка там дяка!

— Нічого не треба.

— Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге — оцей, оцей, оцей… — почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, - оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє горе!

Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.

Почала знову:

— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів — ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: «Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче». Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі — не чути. Побіжу на город — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я ухом припаду до землі — і далі, послухаю — і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? — В очах молодиці затремтів острах. — Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.

Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.

— Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!

«Золото» поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.