Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

Троє товаришів, учнів трудової школи в Києві, вирушають у пішу мандрівку до друзів в село.

Степан Васильович Васильченко
Олив'яний перстень
1

Вимандрувало на село їх троє.

Перший — Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому — з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, «до останньої каплі крові». Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в іншому вигляді — коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.

Другий — Вітя Барановський — син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває — із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі — нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: «Вітька — босяк», — не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться — він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.

Третій — Кость Ясінський — біженець із Холмщини; документів у нього — ніяких, і скільки йому років — ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять — хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм «летучки». Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. «Дівчур» — дражнили його в школі.

Дівчур, волочур, дівки штани подеруть, із вулиці проженуть… II

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.

Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.

Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

— Здоров, Валю!

Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.

— А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, - сказав Вітя. — Ти ж збирав екскурсію на село?

Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.

— Збирав, — сумовито промовив він, — та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось — так один — «мені зараз не можна», другий — «мене не пускають удома», а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех… Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?

У Валі блиснули очі:

— Вітька! — ляснув він несподівано товариша по плечу. — Скільки ще зосталось канікул?

Вітька подумав:

— Та ще більше місяця, — а що хіба?

— Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

— Куди? — засміявся Вітя.

— В мандрівку, на села, слово честі — давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле…

Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.

Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.

— Хіба от що, — перебив він Валю, — чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину… У них, казали, пасіка є, - хоч меду наїмося.

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:

— А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!

Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі — Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: «Та й за віщо ви завелися? От люди!» А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте