Анатолій Григорович Костецький - Все - як насправдi, Анатолій Григорович Костецький

той час розповісти вченому світові про свою роль у цьому відкритті… Але нащадки мене згадають!

На цьому Діма закінчив і гордо глянув на всіх: ну як, мовляв, сподобалось?!

— Неймовірно! — вигукнула захоплено бабуся. — Тепер я знатиму, хто допоміг Ньютонові. Але, пробачте мене, стареньку, як ви опинилися в Англії?

Діма чомусь трохи почервонів і неохоче буркнув:

— Наукове відрядження.

Ніхто не наважився розпитувати його, що ж то було за «наукове відрядження», бо він, мабуть, украй образився б, а то й зникнув би…

Тому Сергій і собі вигукнув:

— Неймовірно!

Діма гордо всміхнувся й мовив:

— Ну, коли вам подобається, то завтра я ще розділ прочитаю: про мене та про Робінзона Крузо!

— Про кого?! — аж підскочив Олег.

— Про Робінзона Крузо! — кинув Діма. — Невже не зрозуміло?..

Всі знову ледь не розреготалися, але стримались. І тут бабуся глянула на годинника й вигукнула:

— Та вже десята година! Ану, швиденько спати!

Олег з усіма попрощався й пообіцяв, що завтра о п'ятій заскочить.

Коли він пішов, бабуся, як обіцяла, натерла цибулі, вичавила з неї сік і закапала Дімі в носа. Він увесь час совався, голосно сміявся й вигукував:

— Ой, не можу! Ой, лоскотно!

На цьому недільний день 18 травня закінчився, і всі полягали спати.

7

Кажуть, понеділок — день важкий. Це вповні відчув на собі Сергій Кудлик.

Рівно о п'ятій ранку голосно задзвенів у його кімнаті будильник, і майже водночас із ким у двері подзвонив Олег.

Сергій, ще сонний, сів на ліжку й почав терти очі, які так не хотіли розтулятися.

— Давай, давай! — почув він раптом і побачив Діму, який у довжелезних трусах з квіточками підскакував на одному місці, закинувши бороду за плече. — Зарядочку — раз-раз! — і де той сон!

Сергій нарешті переборов себе, зіскочив з ліжка, покрутив перед собою руками, кілька разів присів — і помчав відчиняти Олегові.

Коли вони вмилися й нашвидкуруч поснідали, бабуся, яка вже була в курсі справи, сказала:

— Ви ж дивіться, не довго, щоб у школу не спізнилися!

— Не спізнимось! — відказав Сергій, і вони утрьох вискочили за двері.

— Ану, хто перший! — гукнув Олег і зірвався з місця.

За ним помчав Сергій, а позаду всіх залопотів, голосно посапуючи, Діма.

Коли б хто бачив їх у цю мить! По дорозі до ліска бігли, немов лошата, два худорлявих, струнких хлопчики, а за ними, не відстаючи анітрохи, котився, мов колобок, малесенький дідуганчик, дзвінко ляскаючи по стежці величезними кедами!

Ранок тільки-но займався. Сонячні промені ледь торкали верхівки дерев, на траві ще поблискувала нічна роса, але птахи вже зняли дзвінкоголосий щебет.

Небавом трійця вибігла на лісову галяву.

Після неділі вона мала жалюгідний вигляд: всюди куди не глянь валялися порожні бляшанки від консервів, биті пляшки, шмаття газетного паперу, якісь недоїдки.

— От так-так! — похитав головою Діма, уважно роздивившись навколо. — Руки б за те поодбивати!

Хлопці погодилися з ним і вирішили хоч трохи прибрати. Не плавати ж серед цього мотлоху!

Коли вони знесли сміття докупи й так-сяк прикидали землею, Сергій звернувся до Діми:

— То як, спробуємо?

— Ну що ж, — не дуже охоче згодився Діма, — коли вже прийшли. — Він сів посеред галяви, попросив хлопчаків відійти подалі — про всяк випадок! — і почав, щось бурмотіти собі під носа та розмахувати руками, раз по раз позираючи в небо.

Сергій з Олегом стояли осторонь і з нетерпінням поглядали навколо: чи не сталося вже якої дивовижі?

Раптом невідомо звідки — адже був такий тихий, сонячний ранок — налетів дужий вітер, і за якусь хвильку сонце закрила величезна чорна хмара.

Діма підвівся з трави:

— Не виходить! Бачите, он і сонце вже закрив, а слів про плавання ніяк не згадаю. Ну, спробую, останній раз! — попередив він, вигукнув щось зовсім незрозуміле й замахав руками на хмару.

І тут із хмари вдарила довжелезна сліпуча блискавка, за нею пролунав такий грім, що аж земля задвигтіла під ногами, й відразу ж уперіщила злива!

— Тікайте! — зойкнув Діма і перший кинувся геть.

Хлопці, не менш налякані, помчали слідом! Вони бігли назад утричі швидше, ніж до лісу, і вже за кілька хвилин, ущент мокрі й захекані, дзвонили у двері квартири Кудликів.

— Вимокли, експериментатори! — зустріла їх бабуся. — Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось і вам, — простягла бабуся свою кофту Дімі. — Ще ж тільки вчора нежить був.

— Я сам винуватий, — промимрив Діма, знімаючи мокру одежину і влазячи в бабусину кофту, що діставала йому до п'ят.

— Чому ви? — здивувалася бабуся. — Вчора в останніх вістях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речі, уже все й кінчилося! — І бабуся кивнула за вікно, де й справді знову сяяло сонце.

— До чого тут останні вісті! — знизав плечима Сергій. — Це Діма грозу зробив!

— Он воно що! — усміхнулась бабуся. — Ну, тоді інша річ. А тепер давайте гаряченького чайку — і до школи.

Перевдягнений Сергій, Діма у бабусиній кофтині та Олег в Сергієвих штанцях і сорочці посідали до столу.

— А знаєш, — раптом звернувся до Сергія Діма, — я таки пригадав потрібні слова.

— Та ну! — ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергій.

— Плавання у вас сьогодні? — хитрувато усміхнувся Діма.

— Так!

— Ну от, — пояснив Діма, — коли зайдеш у басейн, — тільки спершу заходь, де неглибоко! — лягай відразу на воду й