Олександр Петрович Ємченко - Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко

Командир спробував зупинити його, але зв’язок раптово урвався. Ввімкнули візуальне спостереження з супутника. Біля підніжжя одного з скелястих бескидів автомати виявили літаючу танкетку. Її кабіна зяяла пусткою, але енергетична установка працювала.

— Гаряча голова! — скрушно зітхнув Куриленко. — Пішов-таки, пішов прямо на рожен. Добре, коли вибереться до нашого підходу. Якщо ж ні, то ми нічим не зможемо йому зарадити. Продовжуйте викликати його.

— Марна справа, — з гіркотою мовив астрофізик. — Об’єкт глушить зв’язок. Тепер усе залежить від самого Поповича. Ми не в змозі проникнути в об’єкт.

— Справді, — погодився командир, — єдине, на що ми здатні, так це на обхід згубного стовпа. Скільки часу лишилося до зустрічі з об’єктом?

— Годин шість…

— Думаю, вони будуть варті всього року нашого перебування на Меркурії…

— Невже гадаєш, командире, завершити експедицію на об’єкті? — запитав планетолог Карпенко, котрий щойно зайшов до каюти командира.

— Обставини покажуть. В усякому разі передайте на космоліт, щоб він був готовий до старту.

Сказавши таке, командир мимохіть подумав: «А що це дасть?»

Діставшись до об’єкта, Попович двічі обігнув зону силового струменя, а потім пристав до однієї з прямовисних скель, де помітив чорний отвір тунелю. Припаркувавши свою танкетку в тіні гори, він у жаростійкому скафандрі вийшов на поверхню і попрямував до виявленої «нори».

При вході на мить затримався, потім, відкинувши всі вагання, рішуче ступив у овал чорного отвору. Його обійняв густий морок. Стемніло враз, ніби хто повернув вимикач.

Астробіолог ввімкнув автономне освітлення. Пригледівся. Обабіч тягнулися відполіровані стіни меркуріанської породи, схожої на базальт.

Тримаючись правого боку тунелю, Попович рушив уперед. Коридор круто спускався вниз. Через кілька поворотів попереду заяскріло світло. В його променях замріли контури велетенського залу.

Зачудований побаченим, астробіолог нерішуче ступив в обійми примарного освітлення і враз відчув на собі цупкі пута свистючої сліпої енергії.

Ледве встиг відсахнутися назад. Відступив, шукаючи виходу, до прямовисної стіни. Але виходу не знайшов. Метнувся в один бік, в інший — аізрно. Жорсткі краги його скафандра весь час натикалися на ковзьку поверхню стіни.

Зупинився. Стояв, втупившись у стіну. Не наважувався подивитися на смертоносні омахи енергії, що клубочилися у центрі залу. Вони були такими щільними, що бачились навіть на око.

Здавалося, пірнеш у них і сам станеш енергією.

Його раптом посів ляк. Він збагнув, що ніхто з його товаришів не зможе прийти йому на допомогу, хоч би як вони хотіли цього. Єдина на всю базу танкетка залишилась біля входу до тунелю. Він сам собі перетяв шлях до порятунку і позбавив своїх товаришів можливості допомогти йому.

Не дочекавшись його, вони підуть далі за Сонцем, до якого невідривно прив’язані, бо воно, Сонце, живить їхній антигравітаційний рух. Якби вони зупинились, то вже назавжди. Такі нещадні правила синхронного руху. Звичайно, їх би підібрав космоліт, але ціною зриву всієї експедиції…

По цих думках він відчув навколо себе таку порожнечу, таку пустку, що, незважаючи на те, що в нього за спиною вулканили колосальні вихори енергії, його почали обіймати чорні мойри збайдужілості. Здавалося, все, що називається життям, покинуло його.

«Хай їй пак, цій планеті!» — подумав він і повернувся обличчям до розбурханого океану силових сплесків, де гойдалися, вирували і клекотіли тисячі міні-сонць.

Спливли визначені шість годин. Обігнувши кратер, звідки фонтанував жахний потік енергії, літаюча база знову лягла на колишній курс. В умовленому місці Поповича не було.

Зачинившись у каюті, командир катувався перед неминучим вибором. «Викликати космоліт, — думав він, — але що це дасть, де гарантія, що астробіолог ще живий?.. Та й як його визволити з того камінного склепу? Вивести ж з безпечної штольні космоліт — це означає зірвати всю експедицію, на яку затрачені величезні кошти. Адже тут, біля об’єкта, їм не знайти подібного прихистку. Доведеться стартувати на Землю. Та й невідомо, як ще поведеться сам об’єкт. Хтозна, що за сили його створили. Ясно одне: вони значно могутніші від них, якщо змогли підняти у космічну безвість такі лави сонячної матерії… Стривай, — раптом похопився Куриленко, — а якщо залучити до рятувальної операції саму танкетку. Вона ж підлягає дистанційному керуванню!»

Командир негайно зв’язався з космольотом.

— Попович не вийшов на умовлене місце, — повідомив приреченим голосом.

— То ми стартуємо, командире? — спитав головний енергетик Треба.

— Ні, не треба, — відповів Куриленко. — Лишайтеся на місці. Спробуємо дістатися до астробіолога інакше. Дайте через орбітальний супутник команду на його пошук. Спрямуйте її на об’єкт, де стоїть танкетка, на якій знаходиться комп’ютеризований робот, запрограмований на врятування людей. Ось його й треба розбудити.

— Ви геній, командире! — вигукнув Треба. — Ми того робота з могили піднімемо. Настройте свій відеофон на супутник…

Коли на екрані командирської каюти з’явилося передане супутником зображення чорного входу до тунелю, ніякої танкетки там не виявилося.

— Що за оказія? — розвів руками командир.

— Це робота робота, — повідомив Треба, вибачаючись за словесний каламбур. — Щоб проникнути в тунель, він вирішив скористатися танкеткою. Вона вільно туди пройшла. Стежте за екраном…

Немов вічність, минуло десять хвилин. «Що він там бариться»? — нервував командир. Він пригадав, як одного разу такий же робот буквально за лічені секунди вихопив його з вогнедишного венеріанського вулкана, куди він мав необережність звалитися. Але хто знає, що коїться в тій меркуріанській «норі»?

Нарешті в темному отворі тунелю з’явилися знайомі контури танкетки. Немов від когось втікаючи, вона вихопилася на світ білий і стрімко злинула над зграсованою поверхнею планети, беручи курс на базу.

— Підготувати причальний бокс! — гукнув командир по внутрішній системі зв’язку.

Коли танкетка підлетіла до бази, Куриленко помітив в її кабіні знайомий силует астр о біолога…

— Ну що, легко шукати у темній кімнаті чорну кішку? — зустрів командир на порозі