Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Очі у Миші стали ще кругліші:

— Ого! Я такого ще не бачила, здається, такий показник тільки у верхо… — затараторила вона у захваті — і тут довгоносик, якого я подумки охрестив Чаплею, штовхнув її під лікоть. Миша замовкла і тільки закліпала очиськами.

— Що — ого? — я поставив руку з виделкою на стіл і подивився їй просто в очі, бо мене їхні «ого!» вже порядком дістали. — Ти мені поясниш, що тут відбувається?

Миша тільки-но розтулила рот, проте Чапля знову штовхнув її, і вона швидко опустила погляд до тарілки та заходилася їсти.

— Як правило, ні в кого з нас і до ста недотягує,— з повагою протягнув і один з «непримітних». Чапля на це презирливо зиркнув на нього. Я обвів поглядом їхні нашивки. І справді, у «непримітних» друга цифра номеру була шістдесят п’ять та сімдесят, у Миші — дев’яносто п’ять і тільки у Чаплі — сто.

— Що це взагалі означає? Що недотягує?

Як же ж вони мені набридли зі своїми ребусами…

— Ну, мáна. Сила така, — знову звела очі Миша.

— Це що, як у комп’ютерній грі? — з інтересом запитав Шуля.

— Ги… — синхронно оскалилися «непримітні».

— А життів додаткових вам тут не дають? — продовжуючи тему, докинув я і презирливо всміхнувся.

— Як воно насправді зветься, ми не знаємо, але мана — цілком адекватне слово… — зробила розумне лице Миша і підібгала губи.

— Яке, яке слово? — перепитав Шуля.

— Адекватне, відповідне, значить, — скривилася вона на Шулю, як на малу дитину. — Тут міряють потенційну енергію, здібності. Можна сказати — здатність до магії… Вам дуже пощастило, що ви сюди потрапили. Тут вас навчать, що з цими здібностями робити.

Авжеж, пощастило… Все життя про це мріяв. Щоб мене завезли до чорта на роги і щось міряли та тицяли в пальці.

— То що, це школа? — закотив очі Шуля, запиваючи кашу компотом.

Чапля, встаючи, мовби ненароком задів Шулю плечем, Шуля поперхнувся. А вдоволений Чапля з висоти свого зросту кинув:

— Ви тут не розпатякуйте, а їжте хутчіш, бо після сирени підете шикуватися. А хто не встиг, той запізнився…

І справді, коли ревонула оглушлива сирена, всі підірвалися зі своїх місць. Потроху вимальовувалися декілька шеренг. Миша, яка знову опинилася поряд, показала рукою на Шулину нашивку і пояснила начальницьким тоном:

— Остання цифра — рік народження, друга — потенціал, перша — ваш порядковий номер. Групи формуються за принципом: рік та потенціал. По-перше, треба знайти свій рік, це зі мною, — і вона потягнула нас уперед. Опинившись у потрібному місці, провадила:

— А потім групу за потенціалом. Їх усього дві: ті, в яких від шістдесятьох до вісімдесятьох, і ті, в кого від вісімдесятьох і вище. Нам сюди, — Миша схопила мене за руку і пристроїлась зі мною в правій шерензі. Шулі вказала на ліву: — А тобі туди!

Виходить, нам із Шулею до різних груп? Мене зовсім не гріло, що в моїй групі опинився і цей неприємний довгоносий хлопець, наш сусіда за столом — Чапля. Та й Миша мене дратувала своєю нахабною манерою верховодити. Що я з ними забув без Шулі?

— Пусти! — я відліпився від Мишиної долоні й ув’язався за Шулею.

— Тобі туди не можна! — засичала навздогін Миша, та я не зважав.

Але на це зважив худий, як жердина, вихователь у військовій формі. Він перехопив мене рукою зі словами:

— А ти куди, новенький? Тобі сюди.

Затиснув, мов кліщами, моє плече і знову запхнув на старе місце до Миші.

Так нас із Шулею розділили. Потім мене з групою повели ’кам’яними сходами на другий поверх, а його залишили внизу.

Вихователь супроводжував нас до кімнат гуртожитку. Там дівчата пішли в один бік, а хлопці в другий.

— Бай-бай! — помахала мені рукою Миша.

Жердина нагадав всім:

— Відбій о десятій. Підйом у шостій!

Потім підізвав Чаплю і, показуючи на мене рукою, наказав:

— Сірий, покажи новенькому його місце.

Він так і назвав його — Сірий! Я ледь не поперхнувся — це ж треба мати таке оригінальне поганялово. Сірий серед сірих. Сіріше не буває…

Тим часом вихователь пішов, і всі потроху почали розходитися на свої місця. Спальня була величезною, як спортзал, і в ній одночасно жило (чи спало?) десь осіб зо тридцять. Рівними рядочками стояли металеві двоярусні ліжка. Стіни були білими і голими. Панелі пофарбовані блакитною олійною фарбою. Причому того огидного відтінку, що самим своїм існуванням навіює нудьгу та тугу. Попід самою стелею притулилися, як сироти, затулені решіткою горизонтальні довгасті віконця.

Решітки, тужливі стіни та залізні панцерні ліжка наче шепотіли мені зусібіч: «Ну ти й попався, лох!» Мені закортіло додому до бабусі. Від раптового приступу відчаю навіть зашкребло у горлі.

Із задуми мене повернув до реальності Чапля. Поки я, розтуливши рота, розглядався, він непомітно підійшов до мене і боляче підштовхнув:

— Не тормози, Рудий!

Я озирнувся. Сірий зверхньо шкірився. Він почав мене дратувати, цей пихатий довгоносик. І до того ж я терпіти не міг, коли мене називали рудим. Я закусив губу і пішов уперед. Чапля підвів мене до вільного ліжка і знову брутально штовхнув:

— Отуди, нагору! Номер 33. Це буде твоє місце, Рудий!

Ну ти й падлюка, Сірий… Я повернувся до нього обличчям і дохідливо пояснив:

— Я — не Рудий!

— Тепер будеш… — він нахабно подивився мені в очі та презирливо цвіркнув слиною в мій бік.

— Це ти