Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

— Ніякого спадку у вас нема, — вела слово за словом. — Ото тільки під порогом закопані ковадло і молот, які впали з неба в ту ніч, як ви народилися… — кинула до рота бубочку калини. Очі заплющилися: мати заснула всмерть.

Кузьма і Дем’ян стали жити самі. Нічого в них не було, крім заповіту матері — відкопати під порогом ковадло і молот.

Коли хлопці видобули ковальські інструменти, вони засвітилися осяйним блиском: анітрішки не заіржавіли, хоч і лежали в землі. Кузьма взяв молот і відчув, як його руки наливаються силою. Дем’ян підняв ковадло — його руки теж відчули міць і снагу.

В тій половині хати, де стояли корова, телиця й вівці, було зроблено кузню.

Дем’ян і запитує Кузьму:

— Що ж ми куватимемо, брате?

Кузьма подумав і каже:

— Давай кувати мечі й списи, озброїмо простих людей, рушимо війною на таких, як Голова і Стражник, на самого Царя — чотириголового Змія…

Дем’ян довго мовчав. Кинув коротко:

— А чи пора? — і знову мовчав.

Тоді твердо:

— Ні,— відповів, — брате. Не пора… — й казав: — На війні загинув наш батько. З війни ніякої користі нема. Ліпше ми викуємо залізного плуга, а там побачимо…

Кузьма зміряв брата своїм твердим поглядом і згодився:

— Твоя правда. Дерев’яною сохою дороблюватися хліба важко. Соха і Цар доводять до голоду. З голоду померла наша мама. Якщо ми подужаємо соху, то колись подужаємо і Царя, і Змієвих Спиновиків… — Брати розмовляють, а Стражник підповз до кузні, припав вухом до щілини і наслухає. «Чи бачиш, вже вони діло замишляють? — закарбовує собі й посміхається: — Ну, я недарма на Царській службі. Я не марно Царський хліб жую…»

А хлопцям байдуже. Випалили в лісі березового вугілля. Міхи роздмухнулися, загуло в горні. У кузні край лісу і край води задзвенів молот.

Сипляться іскри — розжарене червоне залізо лягає на ковадло, молот його розрівнює.

Кузьма і Дем’ян міняються місцями: то один стає молотобійцем, то другий. В обох чуби мокрі. У перерві, коли над горном синіють вогники, а залізо нагрівається, вони трохи перепочивають.

— Знаєш, Дем’яне, що я хочу тобі сказати? — запитує Кузьма й поводить чорною бровою. — Скуємо плуга і подаруємо людям. Віддамо за так.

— Я те ж саме хотів тобі сказати, та ти мене випередив, — обзивається Кузьма.

В кузні душно. Не звітрюється дух горілого — пахне важкою працею.

Кузьма схотів розчинити двері, впустити свіжого вітерцю, а двері не піддаються, мовби за ними хтось стоїть. Виглянув, спохмурнів, але стримався.

— А, то ви, пане Стражнику? — гукнув.

— Це я! — гаркнув Стражник. Ввалився і почав сердито, строго: — А що ви, удовиченки, тут майструєте? Що ви зібралися дарувати людям?

Дем’ян кинув братові бровою, щоб той узяв двері на защіпку, а тоді каже:

— Пане Стражнику, ви, певно, не один день за нами слідкуєте і вивідуєте?

— Служба! — не відмагається Стражник, посміюючись глузливо.

— Ну, й нишпоріть собі на здоров’я, але щоб нам від того не було жодних збитків, ми зараз вкоротимо вам язичка. Навіщо вам, пане Стражнику, бути таким язикатим?

Той скипів. Та не встиг опам’ятатися: Кузьма узяв його за плечі, а Дем’ян обценьками і вкоротив йому язика.

Стражник підняв загрозливо кулаки, та не може спромогтися на слово: белькоче казна-що.

А брати-ковалі йому кажуть:

— Ви, пане Стражнику, не кипіть, не погрожуйте. Тепер ми собі спокійні, бо ви нікому на нас не донесете. Якщо ж спробуєте донести, то Цар витурить вас зі служби. Навіщо йому німий Стражник?

Так воно і сталося.

Кузьма і Дем’ян цілу зиму не виходили з кузні. Зійшли сніги, стряхло, село зібралося в поле, і вони показали свою роботу.

В їхнього плуга гострий леміш, положиста палиця, а замість шкарадистих рогалів, які стирчать у сохи, — вправні чепіги.

Сільський Голова як побачив, очі розгорілися.

— Які хочете вам гроші дам, лиш продайте! — загарячкував, ляскаючи себе по кишені.

— Наш плуг, пане Голово, не продається, — відповів Кузьма.

А Дем’ян сказав:

— Ми даруємо його людям.

Запрягли биків. Плуг заглибився. Відвалюється скиба. Рівно лягає борозна.

Плуг іде легко і вільно. Він мовби живий. Його начеб не зроблено руками, а сам він вийшов із землі, щоб її орати і робити поле.

Голова знай прицмакує:

— Такий плужок… — І напускається на Стражника: — Що ж ти ні пари з уст?!

Стражник мовчить, що язик у нього вкорочений: боїться, бо Цар ще прожене зі служби.

Орач держиться за чепіги, як за ноги Всесвіту. Плуг оре — править землею.

— Аж тепер, мабуть, ми будемо з хлібом, — радіють люди.

А Кузьма і Дем’ян кажуть:

— Ми ще не такі плуги вам скуємо.

Про це довідався Цар і не заборонив, а навпаки — схвалив почин, як корисний державі.

Як не дивно, але найбільше радів Стражник. Він був просто щасливий, що ковалі вкоротили йому язика, бо за безглуздий донос Цар міг стяти і голову.

Почали Кузьма і