Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Покликав Фрітх: «Скажи, друже, чи не бачив ти Ель-аграйри? Я шукаю його, щоб дати йому подарунок». — «Ні, — відказав Ель-аграйра, не вилазячи з нори, — я його не бачив. Він далеко. Він не мiг прийти». А Фрітх йому: «То вилізь ти з тієї нори, і я поблагословлю тебе замість нього». — «Не можу, — на те йому Ель-аграйра, — ніколи мені. Лисиця й ласиця йдуть сюди. Як хочеш благословити мене, то поблагослови мій задок, він якраз стирчить із нори», Всі кролі колись та чули цю історію раніше: чи зимовими ночами, коли холодний протяг забирається в найглибші нори й крижана волога осідає у виямках нижче їхніх лігв, а чи літніми вечорами, лежачи в траві під квітучим глодом чи бузиною. Оповідач із Кульбаби й справді був добрий — навіть Чашечка забув про втому й небезпеку, цілком перейнявшись натомість духом великої незнищенності кролячого роду. З них кожен цієї хвилини мав себе за самого Ель-аграйру, який міг собі дозволити бути зухвалим із паном Фрітхом.

— І тоді, — розповідав далі Кульбаба, — Фрітх полюбив Ель-аграйру ще дужче — за його винахідливість і за те, що не хотів здаватись, навіть коли думав, що лисиця й ласиця ось-ось нападуть на нього. І він сказав: «Гаразд, я поблагословлю твій задок, що стирчить із нори. Задок, будь навіки сильний і прудкий і остерігай, рятуй життя своєму господарю. Хай буде так!» Він ще й не договорив, як Ель-аграйрин хвіст ураз став білий-білий, заблищав зорею, а задні ноги витяглися в довжину й зробилися дужі-дужі. Ель-аграйра як забарабанив ними по пагорку, то всі яблучки посипалися із стебел додолу. Вискочив він з нори та як рвоне по схилу — прудкіш за будь-якого звіра. А Фрітх йому навздогін: «Чуєш, Ель-аграйро? Твій народ не правитиме світом, бо я того не бажаю. Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай лишень твої вороги тебе спіймають — тебе, що риє нори, має чулі вуха й легкі ноги, князя, якого не захопити зненацька. Будь хитрим, невичерпним на витівки, і твій народ ніколи не згине». І Ель-аграйра зрозумів, що Фрітх йому друг, дарма що не терпить зухвальства.

І відтоді щовечора, коли Фрітх, натрудившись за день, відпочиває край неба, Ель-аграйра із дітьми і з дітей його дітьми виходить із нір, щоб попастися та погратися перед Фрітховим лицем, бо вони його друзі, а він пообіцяв їм, що народ кролячий ніколи не згине.

7. ЛЕНДРI Й РIЧКА

Коли Кульбаба замовк, Жолудь, що сидів скраю з підвітряного боку, раптом здригнувся й сів на задні лапи, нашорошивши вуха й принюхуючись. Той дивний, бридкий запах став тепер ще чутніший, і за хвилину всі почули недалеко чиюсь незграбну ходу. Зненацька на другому кінці стежки з папороті виткнулась довгаста, схожа на собачу голова з чорними та білими смугами. Оскалена морда була при самій землі. Далі вгадувались могутні лапи й волохате чорне тіло. Хитрі й хижі очі втупилися в кролів. Довгенько воно так дивилося на них, а вони без звуку, не ворушачись, — на нього. Й тоді Кучма, що сидів найближче до стежки, крутнувся й побіг назад поміж товаришів.

— Це лендрі, — пробурмотів він. — Він може зачепити нас, а може — й ні, та краще з ним не жартувати. Забираймося геть!

Усі кинулися за ним і дуже скоро вибігли на іншу, паралельну стежку. Кучма щодуху дременув по ній. Ліщина з рештою намагався не відставати, а Чашечка шкандибав позаду — страх гнав його вперед, хоч як боліла лапка.

Ось уже перебігли дубовий гайок, поворот стежки. Й тут Ліщина став як укопаний, сів на задні лапи. Просто перед ним Кучма й Кульбаба сиділи на самісінькому краю крутого берега, а внизу біг потік. Насправді то була річечка Енборн, метрів чотири-п’ять завширшки й до метра завглибшки завдяки весняним дощам, але кролям вона здавалася величезною, такої річки вони й не уявляли собі. Місяць уже майже зайшов, стало темніше, але вони розрізняли тьмяне мерехтіння води й невиразні обриси вільх на тому березі.

Кролі надбігали один за одним і мовчки витріщалися на воду. Дув холодний вітерець, і дехто почав тремтіти.

— Оце так несподіванка, Ліщино! — заговорив зрештою Кучма. — Чи ти, може, знав, що вийдемо до великої води, коли повів нас у ліс?

У стомленому мозку Ліщини майнуло, що з Кучмою, мабуть, буде морока. Звісно, він ніякий не боягуз, але покладатися на нього можна тільки тоді, коли він знає чітко, що й для чого треба робити. Збентеження для Кучми було гірше за небезпеку, а коли він збентежиться, то й розлютиться. Напередодні пророцтво П’ятого стривожило його, і спересердя він посварився з Треарою, вийшов з Оусли. Потім уже на місці збору він завагався, чи варто покидати колонію, але, як на те нагодився капітан Падуб, довелося битися з ватажком Оусли й лишився єдиний вихід — тікати. Нині перед річкою Кучмина впевненість захиталася знов, і якщо він, Ліщина, не зміцнить якось тієї його впевненості, буде біда!

— Вже й не знаю, Кучмо, як ми б викрутилися допіру без тебе, — сказав він. — Що ж то був за звір? Чи він порозривав би нас?

— То лендрі, — відповів Кучма. — Я чув про них в Оуслі. По-справжньому вони не небезпечні. Кроля, що біжить, лендрі не спіймає, а тхне він так, що здаля почуєш запах. Кумедні вони. Дехто з кролів жив просто в них на голові, й нічого їм лендрі не зробили. Але все одно краще їх обходити. Лендрі можуть докопатися до кролячого виводка, а як де натраплять на пораненого кроля, то прикінчать. Вони — з Тисячі Ворогів, безперечно. Я не впізнав його за запахом, бо запах був мені незнайомий.

— Перш ніж натрапити на нас, він когось загриз, — сказав Ожина, здригаючись. — Я бачив кров на його морді.

— Може, пацюка чи фазанячий виводок. Це ще наше щастя, що він якраз був наситився, а то б він повертався швидше. Справді, ми