Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

не займа. Та й за що їх лаять? хіба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать? Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сироті треба самому придбать. Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить… Та й знову за працю. Отак треба жить! Нащо батько, мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять? Сирота Ярема – сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать: Єсть карії очі – як зіроньки, сяють, Білі рученята – мліють-обнімають, Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає. Отакий-то мій Ярема, Сирота багатий. Таким і я колись-то був. Минуло, дівчата… Минулося, розійшлося, І сліду не стало. Серце мліє, як згадаю… Чому не осталось? Чому не осталось, чому не витало? Легше було б сльози, журбу виливать. Люде одібрали, бо їм було мало. «Нащо йому доля? треба закопать: Він і так багатий…» Багатий на лати Та на дрібні сльози – бодай не втирать! Доле моя, доле! де тебе шукать? Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… не хочеться спать. Вибачайте, люде добрі: Може, не до ладу, Та прокляте лихо-злидні Кому не завадить? Може, ще раз зустрінемось, Поки шкандибаю За Яремою по світу, А може… й не знаю. Лихо, люде, всюди лихо, Нігде пригорнуться: Куди, каже, хилить доля, Туди й треба гнуться, Гнуться мовчки, усміхаться, Щоб люде не знали, Що на серці заховано, Щоб не привітали. Бо їх ласка… нехай сниться Тому, в кого доля, А сироті щоб не снилась, Не снилась ніколи! Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не вмію. Виливайся ж, слово-сльози: Сонечко не гріє, Не висушить. Поділюся Моїми сльозами… Та не з братом, не з сестрою З німими стінами На чужині… А поки що — До корчми вернуся, Що там робиться. Жидюга Дрижить, ізігнувшись Над каганцем: лічить гроші Коло ліжка, клятий. А на ліжку… ох, аж душно!.. Білі рученята Розкидала, розкрилася… Як квіточка в гаю, Червоніє; а пазуха… Пазухи немає — Розірвана… Мабуть, душно На перині спати Одинокій, молоденькій; Ні з ким розмовляти, Одна шепче. Несказанно Гарна нехрещена! Ото дочка, а то батько — Чортова кишеня. Стара Хайка лежить долі, В перинах поганих. Де ж Ярема? Взявши торбу, Потяг у Вільшану. КОНФЕДЕРАТИ
«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий… одчиняй! Ламайте двері, поки вийде Старий паскуда!» «Постривай! Стривайте, зараз!» «Нагаями Свиняче ухо! Жартувать, Чи що, ти хочеш?» «Я? з панами? Крий боже! зараз, дайте встать, Ясновельможні (нишком – свині)». «Пане полковнику, ламай!» Упали двері… а нагай Малює вздовж жидівську спину. «Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортів сину!» Та нагаєм, та нагаєм. А жид зогнув спину: «Не жартуйте, мості-пане!» «Добривечір в хату! Ще раз шельму! ще раз!.. годі! Вибачай, проклятий! Добривечір! а де дочка?» «Умерла, панове». «Лжеш, Іудо! нагаями!» Посипались знову. «Ой паночки-голубчики, Єй-богу, немає!» «Брешеш, шельмо!» «Коли брешу, Нехай бог карає!» «Не бог, а ми. Признавайся!» «Нащо б мав ховати, Якби жива? Нехай, боже, Щоб я був проклятий!..» «Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Літаню співає. Перехрестись!» «Як же воно? Далебі, не знаю». «Отак, дивись…» Лях хреститься, А за ним Іуда, «Браво! браво! охрестили. Ну, за таке чудо Могоричу, мості-пане! Чуєш, охрещений? Могоричу!» «Зараз, зараз!» Ревуть, мов скажені, Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє. «Єще Польща не згінела!» Хто куди гукає. «Давай, жиде!» Охрещений Із льоху та в хату, Знай, шмигляє, наливає; А конфедерати, Знай, гукають: «Жиде! меду!» Жид не схаменеться. «Де цимбали? грай, псявіро!» Аж корчма трясеться — Краков'яка оддирають, Вальса та мазура. І жид гляне, та нищечком: «Шляхетська натура!» «Добре, годі! тепер співай!» «Не вмію, єй-богу!» «Не божись, собача шкуро!» «Яку ж вам? Небогу?» «Була собі Гандзя, Каліка небога, Божилася, Молилася, Що боліли ноги; На панщину не ходила, А за парубками Тихесенько, Гарнесенько Поміж бур'янами». «Годі! годі! це погана: Схизмати співають». «Якої ж вам? хіба оцю? Стривайте, згадаю…» «Перед паном Хведором Ходить жид ходором, І задком, І передком Перед паном Хведірком». «Добре, годі! тепер плати!» «Жартуєте, пане: За що платить?» «Що слухали. Не кривись, поганий! Не жартуєм. Давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга, я панською Ласкою багатий». «Лжеш, собако! признавайся! А нуте, панове, Батогами!» Засвистіли, Хрестять Лейбу знову. Періщили, періщили, Аж пір'я летіло… «Єй же богу, ні шеляга! Їжте моє тіло! Ні шеляга! ґвалт! рятуйте!» «Ось ми порятуєм». «Постривайте, я щось скажу». «Почуєм, почуєм, Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе». «Ні, в Вільшаній…» «Твої гроші?» «Мої!.. ховай боже! Ні, я кажу, що в Вільшаній… Вільшанські схизмати По три сем'ї, по чотири Живуть в одній хаті». «Ми це знаєм, бо ми сами Їх так очухрали». «Та ні, не те… вибачайте… Щоб лиха не знали, Щоб вам гроші приснилися.. Бачте, у Вільшаній У костьолі… у титаря… А дочка Оксана! Ховай боже! як панночка! Що-то за хороше! А червінців! хоч не його, Так що? аби гроші». «Аби гроші, однаково! Правду Лейба каже; А щоб певна була правда, Нехай шлях покаже. Одягайся!» Поїхали Ляхи у Вільшану. Один тілько під лавою Конфедерат п'яний Не здужа встать, а курника, П'яний і веселий: «My zyjemy, my zyjemy, Polska nie zginela». ТИТАР
«У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько, Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм… Ох, тяжко, важко!» Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає… «Нащо мені врода, Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду, і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота? Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась». І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. «Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара: я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай, Вітай, кого знаєш… така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою, – нишком помолись. Одна, серце, на всім світі Хоч ти помолися!» Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись. Плаче собі тихесенько… Шелест!.. коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув; побіг; обнялися. «Серце!» – та й зомліли. Довго-довго тілько – «серце», Та й знову німіли. «Годі, пташко!» «Ще трошечки, Ще… ще… сизокрилий! Вийми душу!.. ще раз… ще раз. Ох, як я втомилась!» «Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!» Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. «Сідай же й ти коло мене». Сів, та й обнялися. «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась…» «А мене й байдуже?» «Який-бо ти, єй же богу!» І сльози блиснули. «Не плач, серце, я жартую». «Жарти!» Усміхнулась. Прихилилась головкою Та й ніби заснула. «Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано… Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть він мені срібло-злото, Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посаджу, як паву, На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь». «А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!» «Хіба краща є за тебе?» «Може, й є, – не знаю». «Гнівиш бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом; Ні за синім морем Нема кращої за тебе!» «Що се ти говориш? Схаменися!» «Правду, рибко!» Та й знову, та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились. Їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло слухаючи, Далебі, дівчата! «Ото який! мов і справді Обридло!»