Генрі Лайон Олді - Вкласти душу

глухо співав під долонями. Довгий стовбур метрового діаметру, по всій довжині якого прорізали канавку, а під нею ретельно видовбали заглиблення-резонатор. Кінці барабана загиналися досередини, і руки жерця невпинно вибивали ритм — права, ліва, права, ліва, пауза…

Лалі-ні-тарата, похоронна музика, плив над Стрім-Айлендом.

Права, ліва, права, ліва, пауза… доки хлоп’яче лице не вищирилося із мли гострозубим осміхом.

— Ейе, Ейе, важка моя ноша, — тихо затягнув старий жрець мовою своїх предків, — човен табу спущено на воду! Ейе, Ейе…

— Ейе, ейе, — пролунало у відповідь, — собачий корінь! Світлоносний шле юнака до мудрого Мбете!

— Навіщо? — долоні здіймалися і опускалися; лалі-ні-тарата, початок смерті, витоки Стежки Туа-ле-іта.

— Для Вакатояза, Дарування Імені.

— Світлоносний скуштував твоєї плоті? Відповідай, ти, охочий стати правильною людиною і більшим, ніж звичайна правильна людина!

Рука хлопця піднялася в жесті, який тутешні мешканці вважали образливим; тільки замість презирливо відстовбурченого пальця переливався блискучим кривавим згустком короткий обрубок.

— Скуштував, мудрий Мбете; і я відповів Йому поцілунком.

— Що спочатку: рана або голки?

— Сам знаєш, мудрий Мбете…

— Яке татуювання ти хочеш?

Хлопчисько не відповів. Тільки сліпуче усміхнувся до матінки Мбете Лакемби, підстаркуватої Туру-ноа Лакембе, матері явуси «Тих, що керують акулами», яка вже стояла на порозі будинку, тримаючи в тремтячих руках торбинку, привезену з Вату-вара.

До ранку ритуал було завершено. Пол натягнув підсохлу футболку, ховаючи від допитлих татуювання на лівому боці, поглянув обрубок, який гоївся на очах, — і, вклонившись, вийшов.

Ні, Мбете Лакемба не стане розповідати цим людям про ніч Вакатояза, ніч Дарування Імені. Як і про те, що Гирявий Абрахам, батько Пола, вже давно не спить, і примружене ліве око п’яниці-емігранта уважно стежить за тим, що відбувається в барі.

Як і про те, що кроки Долі чути зовсім поруч, вона вже підкралася, і задушливе повітря, провісник завтрашньої грози, пахне близькою кров’ю; про це жрець також мовчатиме.

Владарі океану мудрі; вони вміють мовчати.

* * *

— …Життя від цих тварюк не стало! Хоч у море не виходь: риба поховалася, а сітки акули на клоччя рвуть, мов навмисне, ніби нашіптує їм хто!

— Так ВІН же й нашіптує!

— Тихо ти, дурень! Від гріха подалі…

— А я кажу — ВІН!..

— Динамітом, динамітом їх, сволот!

— Можеш засунути свій динаміт собі в дупу разом зі своїми порадами! Оно, Нед Хокінс вже спробував!

— Куди уряд дивиться? Влада штату?

— Туди ж, куди тобі порадили засунути динаміт!

— Но-но, ти владу не чіпай!..

— ТА ЗАМОВКНІТЬ ВИ ВСІ!!! — від гучного гарчання капрала Джейкобса здригнулися стіни бару, і рибалки приголомшено замовкли.

— Ви хотіли щось уточнити, докторе? — ввічливо поцікавився капрал, зблиснувши білосніжними зубами. — Я вас уважно слухаю.

— Наскільки я розумію, на Стрім-Айленді вже є людські жертви… Мені дуже прикро, панове, та чи не міг би хто-небудь нарешті пояснити: люди загинули через акул?

— Ні, через Міккі Мауса! — гаркнув Малий Лемб. — І чого це ви, містере, усе випитуєте та винюхуєте, ніби якийсь гівняний коп?

— У кожного своя робота, — розвів руками доктор Флаксман. — Я іхтіолог; кажучи просто, вивчаю морських риб. Спеціалізуюся на селахіях… на акулах, — уточнив він, зиркнувши на розлюченого бармена.

— Ну якщо ти такий грамотний йолоп — може, порадиш, як нам бути?!

— Але для цього я спершу мушу дізнатися, про що йдеться! Вам так не здається? — хитро примружився Александер Флаксман.

— Ти і так вже почув достатньо, — пробурчав, здаючись, Ламберт Мак-Еванс. — Гаразд, док, умовив. Наступного дня, як втекла ця бруднопуза мерзота, ми з Х’ю вийшли в море… ну, та й усі інші, зрозуміло, теж (Лемб кивнув на рибалок). Тільки море як сраною мітлою вимело: ні тріски, ні оселедця — одні акулячі плавники аж кишать! Ну, я і кажу Х’ю, наче жартома: «Чуєш, братан, це наша біла бестія подружок навела!» А Х’ю спохмурнів і увесь час щось під ніс бурмотав, наче псих. Пропливлись ми туди-сюди — немає лову, та й годі, хоч ти гопки скачи! Ну, закинули гачки — акул-бо он скільки, думаємо, наловимо і плавники китайозам продамо! Все ж краще, ніж даремно море прасувати… Ан ні, не беруть гади приманку! Порозумнішали, чи що?

Хор схвальних вигуків підтримав останню заяву Ламберта.

— Ну, пливемо ми назад, аж бачимо — стоїть за милю від острова ялик. Мотор заглушений, на кормі цей самий Пол сидить, очі закриті, і усміхається, гад; а навколо акула круги навертає — тільки плавник воду ріже. Я й схаменутися не встиг, а Х’ю вже рушницю вихопив — і навскидку як бабахне по тварюці!

— Це була та сама акула? — не втримався доктор Флаксман.

— А хто його знає, док! Хрін же відрізниш, коли один плавник з води стирчить!.. Коротше, пальнув Х’ю, а хлопець в човні аж сіпнувся — ніби в нього влучили, хоча я ж точно бачив, як заряд у воду ввійшов! Баньки розкрив, на нас витріщився, недобре так, не по-людськи… і знову примружився. Ми зирк — акули вже й слід пропав. Може, прибив її Х’ю з першого ж пострілу, а швидше — просто втекла.

Ламберт крякнув засмучено й плюснув джином собі на коліна.

— Наступного дня ми знову в морі, аж бачимо: біля того ж острова ялик стоїть, а в ньому Пол-мерзотник сидить. І знову акула довкола нього, наче той жеребець у загорожі! Гаразд, цього разу Х’ю стріляти не став, тільки облаяв хлопчиська рибальським загином, коли повз нього пропливали. А з ловом та ж історія… одна морока! І акули приманку не брали. Кількох ми таки підстрелили — так їх свої ж на шматки порвали, які там плавники! Повернулися ні з чим, зирк — а хлопець тут як тут, ялик до причалу швартує. Ну, Х’ю не стримався і вліпив йому ляпаса. Ти, мовляв,