Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

вранці я полечу, й ти разом зі мною. Невже не можеш зрозуміти, що своїм допитуванням псуєш мені настрій?

— Та ні, — відповів холодно Едвардс, — я розумію твою чудову німецьку мову, але зараз не маю ні часу, ні грошей для мандрів. Крім того, невже ти не читала сьогоднішніх газет?

Її сині очі лагідно глянули на нього.

— Не мала чого робити, — відповіла вона, — читати таку погань, бр-р-р!

— Що ти маєш на увазі?

— Бр-р-р!

Йому надокучили її витівки, і він сказав:

— У всякому разі, поки Маргрет у лікарні, я поїхати не зможу. Сподіваюся, ги це розумієш?

Вона кивнула:

— Розумію. Тоді ми поїдемо на Іск'ю.

— Як не на Канари, то в Італію?

Вона обома руками потягла за золотий ланцюжок, розізлилася:

— Та однаково. Іск'я — теж гарний острів. А ти все-таки зіпсував мені настрій.

Він не міг збагнути, як їй спала на думку така ідея й чому Ріта вперто чіплялася за неї.

— У тебе справді вже є квитки на літак?

— Уже цілу вічність, різдвяний Дід Мороз мені їх дав, телепню!

— Та ти мені скажи по-людському: ти справді купила квитки на літак? Покажи!

Застогнавши, вона рвучко відкрила свою сумочку. Він там побачив губну помаду, дзеркальце, пудреницю, гребінець і пляшечку з лаком для нігтів, усе це лежало в хаотичному безладі. Задзеленчала в'язка ключів, коли Ріта кілька разів трусонула сумочкою. Ріті хотілося висипати все це на стіл, так її розлютили його дурні запитання.

— Ти, мабуть, взагалі не знаєш, що таке Іск'я! — обурилася вона. — Отже, запитую востаннє: летиш зі мною, чи я лечу сама?

Він знизав плечима, сумнівався, чи все це вона говорить серйозно.

— Скажи, що сталося? Ти не можеш просто так відчалити звідси. Саме тепер.

Вона схилила набік голову й підморгнула йому, коли він вихилив свій коньяк. Потім виклала все, що їй наболіло:

— Те, що пише газета, справді — б^р-р-р. І якщо ти не дременеш звідси, то ти не лише телепень, ти — ідіот. Ясно?

— Еге, — сказав він, його усмішка зникла. — Отже, квитки в тебе все-таки є?

— Боже, який ти нетямущий! — Вона глянула на ручний годинник і почала заповзято викладати свій план: —За годину ми повинні вирішити, куди хочемо поїхати: на Іск'ю чи на Тенеріфе. Родос — то справді нікудишній острів, так усі кажуть. Але якщо хочеш, я могла б забронювати всі три маршрути, навіть п'ять: і на Гавані. Мій старий ніколи не був скнарою. Він лише запитував, чи ти розірвеш шлюб. Ось такі вони, міщани! І вони, звичайно, думають, що ми щасливо повернемося назад і, можливо, навіть зі спадкоємцем Рейнського ланцюгового заводу!

Едвардс потягнувся до коньяку — келишок виявився порожній.

— Всього цього трохи занадто як на один раз, — сказав він. — І знаєш, є ж якісь межі: що можна й чого не слід вимагати від себе самого й від інших.

— Ох, але ж Маргрет вимагає від тебе надто багато.

— Що ти маєш на увазі?

— Твоя Маргрет була у Вундервальда!

— Ти її там бачила? Я думав, ти взагалі не знаєш, де він живе…

Коли повз них проходив офіціант, Ріта замовила собі каву. Тоді нахилилася через стіл, але сказала так голосно, що її могли почути всі довкола:

— Але ж я жінка і цікавлюсь такими речами.

— Коли саме ти бачила там Маргрет?

Ріта зморщила носа й глянула на годинник:

— Пізно… Однак, щоб поїхати на Іск'ю, теж незабаром буде запізно.

— Я б хотів знати, коли ти була у Вундервальда? — запитав він нетерпляче. — Зразу після обіду чи ввечері?

— Ні, балона з газом у своїй сумочці я не мала, детективе!

— Будь ласка, скажи!

— Боженьку, у той район, де мій батько виробляє свої ланцюги, я не їжджу після півночі. Бо там живуть і ті люди, що на нього працюють, іноземці, як і ти, лише не такі виховані.

Едвардс розрахувався, коли офіціант поставив на стіл каву.

— З поїздкою на Іск'ю нічого не вийде, — сказав Едвардс, намагаючись не втратити самовладання. — Іншим разом, мадонно, зараз у мене дуже затуркана голова. Гадаю, ти це розумієш.

Вона лише ковтнула кави. Ланцюжок гойдався в неї на шиї, сумочка висіла на руці.

— Ти підозрюєш, що я справді їй чогось підсипала? — Вона дзвінко засміялася встаючи. — Іск'я — це острів Пасхи, він не годиться для різдвяних дідів! Одвези мене принаймні додому.

8

Едвардс їхав швидко. Ріта вхопилася за його руку й сказала:

— Обережно, ожеледь!

Хоча зроду не була лякливою. Коли сама сиділа за кермом, то мала звичку їздити, мов навіжена. Тепер же кілька разів застерегла його:

— Будь ласка, не так швидко.

Вона, очевидно, хотіла довше побути з ним, тож не квапилася додому. Йому також нестерпно було вертатися до порожньої квартири, тому й гнав свій автомобіль сумовитими безлюдними вулицями міста куди очі світять.

— Ми ще ніколи не були разом у театрі, — раптом спало на думку Ріті. — Ти буваєш іноді десь із Маргрет?

— Майже ні, — відповів Едвардс.

— Не уподобали собі якогось бару?

Він крутнув головою. Ріта не випускала його руку й щоразу щільніше підсувалася до нього. Неважко було здогадатись, на що розраховує. Ріта, звичайно, уподобала собі бар, з яким він неодмінно мав познайомитися.

— Сюди, праворуч, — сказала Ріта, і він звернув у вузький темний завулок.

— Як пертися кудись на той світ, на острів Пасхи, то краще вже тут, — зауважив він з гіркотою в