Едуард Шторх - Ловці мамутів

в того, чужого племені, згас вогонь? Коли б наше плем’я не зустріло іншого племені, яке володіло вогнем? Всі загинули б без вогню…

До палаючого вогнища мовчки підійшов Укмас, тримаючи в руці шмат м’яса. Він потовк м’ясо зубрячою кісткою, вигріб з приску розпечений камінець і поклав на нього м’ясо. Потім присів біля цієї своєї плити, чекаючи, поки м’ясо спечеться. Укмас підібгав ноги, обхопив руками коліна й поклав на них голову, його коса, перев’язана ремінцем, стирчала вгору.

Укмас показав рукою, що біля вогнища безладдя. Малий Огнош негайно взяв кілька смерекових гілок і позмітав порозкидані головешки. Більші головешки та гілки Копчем палицею відкинув назад у вогонь. Добре, що Укмас не розсердився й не надавав їм по потилиці, як це роблять інші ловці, коли наступлять або сядуть на гарячу головешку. Справді, навколо вогнища має бути чисто.

Але Укмас уже не звертав уваги на хлопців.

Копчем хрипло відкашлявся й сплюнув далеко, як це робили дорослі мисливці. Потім звернувся до Укмаса:

— Без вогню не можна жити.

Укмас не відповідав.

Тоді Копчем знову:

— Вогонь народжується з вогню.

Укмас мовчав і пильнував м’ясо, що починало рум’янитися.

Копчем показав на свій чудодійний вогонь:

— Дощ на вогонь — вогню нема. Не буде вогню — що робити?

Ловець удавав, ніби не слухав хлопчину, тільки часом скоса поглядав на нього. Хіба міг він розмовляти серйозно з молокососом! А Копчем таки сміливий хлопець, якщо наважився звернутись до справжнього мисливця!

Після хвилинного роздуму Укмас усе ж озвався, йому, мабуть, сподобалась хлопчикова допитливість.

— Вогонь, — великі чари. Копчем малий хлопець, але знає, що кремінь викресає іскри. Камінь і кремінь — крес-крес! — і летять вогняні іскри. В кремені вогонь, але важко запалити іскрою. Ніхто цього не вміє, крім великого вождя — Сірого Вовка. Та він уже не водить своє плем’я. Сірий Вовк уже не викрешує вогонь. Сірий Вовк покинув своє плем’я. Багато зим тому…

Мисливцеві важко говорити. Він довго вишукує слова, щоб висловити свої думки. Інколи не може знайти тих слів і допомагає собі виразними рухами. Давно Укмас не говорив так довго, як оце зараз. Через те й стомився. Перевернув на камені шматок м’яса й знов похилив голову на коліна.

Копчем мав над чим поміркувати. Що з кременю вилітають іскри, це кожній дитині відомо. І Копчем бачив це тисячу разів, коли ловці виготовляли свої гострі ножі, відточували вістря та шкребачки. Він сам уже не раз обтесував твердий камінь, коли хотів зробити ножик або шкребло для шкури. Іскор було багато, але ніколи Копчем не бачив, щоб від них спалахнув вогонь. Це правда, що в кремені схований вогонь, але тільки Сірий Вовк знав чари, які перетворюють іскри на вогонь. Та Сірий Вовк давно помер — Копчем навіть не пам’ятає його.

Укмас настромив м’ясо на уламок кістки й пішов собі. Копчем кинув камінь знов у вогонь і підправив вогнище. З далини почувся свист. То Вивірчак кликав Копчема взяти участь у грі. Копчем подав знак рукою, що не піде. Буде виконувати свій обов’язок.

— Огноше, принеси трохи уламків кременю!

Хлопець побіг до брили, біля якої ловці мали звичку точити кам’яну зброю та знаряддя, й узяв кілька уламків кресального каменю. Копчем оглянув їх і вибрав найбільші. Почав кресати один об одний. Спостерігав за іскрами, що падали на сухий мох. Та вогонь не з’являвся. Копчем не знав чарів…

Жінки знову принесли хмиз і відпустили Копчема та Огноша. Тепер вони самі підтримуватимуть вогонь. Їм треба досушити й докоптити запаси зубрячого м’яса, а також приготувати їжу чоловікам.

Скрегуля й Крушанка пішли до погрібця, де зберігалося м’ясо. Цей склад був близько, усього лиш за кілька кроків від старого вогнища — нині Ніаниної могили.

— Що це?! — скрикнула Крушанка, побачивши, що глиця на погрібку порозкидана. Жінка трохи відхилила гілки й сплеснула руками. Вересклива Скрегуля почала голосити, плескаючи себе по стегнах. Від вогнища прибігли інші жінки й заглянули в порожній погрібець. Ніби хто вимів його. На дні ями лежало лише кілька маленьких шматочків м’яса.

— Все м’ясо зникло! Ой-йой-йой-ай!

Нарікання жінок почули мисливці й збіглися до ями. Вони аж пашіли від гніву, скреготали зубами, щось кричали й збуджено підскакували.

Мамутик пильно обстежив землю, поки ловці ще не витолочили її, і знайшов відбитки широкої лапи, схожої на ведмежу, тільки трохи меншої.

— Так, росомаха! — вигукнув досвідчений Мамутик.

— Росомаха, росомаха! — підхопили інші мисливці й жінки, гуртом кленучи нічного злодія.

Всім відома ця хижа шельма, що без страху лізе скрізь, навіть у табір, інколи й у намет до сонних людей, — і все дощенту жере.

Отож плем’я залишилось без обіду.

— Хто сторожував цієї ночі? Погані були сторожі! Пропустили злодюгу в табір. Хай негайно йдуть на лови, й лихо їм, якщо не принесуть здобичі!

Люті вигуки мисливців сповнили вестоницьке стійбище. Двоє винних сторожів залишають його. Навздогін їм летять сердиті глузування.

Незабаром Мамутик, Вовчий Пазур, Укмас та інші мисливці озброїлись добре відточеними дубовими та ясеновими списами й важкими сокирами. Ідуть на лови самі. Не покладаються на злощасних сторожів.

Плем’я потребує нових запасів, йому загрожує голод.

Нян зранку сидить перед своїм наметом, байдужий до всього, що відбувається навкруги. Можливо, він іще не знає, що накоїла росомаха.

На пласкому камені перед Няном купка намулу. Нян ліпить якусь фігурку. Вже двічі кидав він нею об землю, бо не виходила так, як хотів, а оце почав ліпити втретє. На цей раз Нян домішав у глину порошок з мамутових кісток. Нян натовк цього порошку на заячій шкурі. Перепалені кістки легко трощились — не