Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив — підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота — ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав — п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису — зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики — п’ять, з історії — чотири.

— То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? — глузливо прискалив праве око слідчий.

— Невже ти збрехав, Ігорок?! — вражено витріщився на сина Біронський. — І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?

— Заспокойся, нічого не накоїли, — промимрив Ігор. — А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.

— І ти не знаєш куди? — вихопилось у Тополюка.

— Не знаю.

— Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, — іронічно зауважив Бухов.

Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?

— Розшифруй нам значення цього знаку, — Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.

— Гм, — звів брови Ігор. — Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.

— І в твоєму під’їзді намалював?

— Хіба? А я й не помітив.

— А на ваших партах?

— То Віталія робота, — роздратовано визнав Ігор. — Віталія!

— А тепер відкрий свого «дипломата», — попрохав слідчий.

Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.

— Ти чого, Ігорок? — стурбовано мовив батько. — Покажи, якщо товариші просять.

— Сам показуй!

Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився — розглядав… Насупився.

— Неприємний, — зазначив. — Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?

Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.

— Подивіться. Впізнаєте?

Біронський-батько глянув на неї — Віталій на бетонному дашку під’їзду, — і відсахнувся, бліднучи.

— Господи… — заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. — Коли ж це?.. Нещасний випадок?

Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.

— Що тепер скажеш?

— Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, — пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.

— Так, розмови у нас не вийшло, — із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.

Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.

— Ти… ти… щось приховуєш… — задихався від безпорадності й безсилля. — Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!..

Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.

Сонце вже зарум’янилось і зависло над гаєм. За годину на місто впаде вечір. До сутінків вони ще встигнуть побалакати з Аркадієм Апостоловим. Будинок № 26, де він мешкає, поруч.

— Як тобі Ігор? — спитав Бухов, коли вони спускалися з ганку. — Гарне справив враження?

— Нещира людина, і з батьком грубий.

Тополюка прикро вразили «стариган», зневажливі погляди хлопця. Сам він ріс з матір’ю — батько, дільничний інспектор, загинув у сутичці з бандитами, і Євгена досі обіймав жаль, коли згадував його. Довго заздрив дітям, що мали батьків. Якось навіть нишком від матері плакав, повернувшись увечері з ігрищ, бо за Васьком приїхав тато на велосипеді, посадив товариша на раму…

— Нелегко їм з Ігорем. Ох і лобуряка, — покрутив Денис головою. — Батько поруч з ним наче підліток.

— На його столі ні підручника, ні зошита, — згадав Євген. — Навіть не відкривав «дипломата».

— Йому не до уроків, — розважливо сказав Бухов. — Він лежав і думав… Чи справді Ігор не знав про імперіал і куди пішов Шейх? Не знав про нещасний випадок?

— Гм, не знав, куди повіявся друг? А щоб не похвалитися імперіалом… — знизав Тополюк плечима.

На цьому їхня розмова обірвалась. Вони ступили в під’їзд будинку № 26. Євген придивлявся до стін, підіймаючись сходами за Буховим. Денис раніше за нього побачив — тицьнув пальцем у знак, намальований на стіні, — R, пронизане ламаною блискавкою. Якщо порівняти з виведеними на партах у класі і в під’їздах, в «дипломатах» Віталія і Ігоря, знак — робота однієї людини. Чи дійсно їх писав тільки Шейх?

Квартира Апостолових на четвертому поверсі. Двері теж оббиті дерматином, з оглядовим вічком, але без візерунків із головок цвяхів, як у Біронських. Що за ними чекало на них? Аркадієва нещирість? У сусідів навпроти плакала дитина. А за дверима Апостолових — тиша. Слідчий подзвонив.

— Заходь, я не зачиняла, — глухо долинув жіночий голос.

Вони здивовано перезирнулись, бо запрошення явно адресувалося не їм, і вийшли у напівтемний, вузький коридор. Обдало смачними пахощами свіжоспеченого здобного тіста. Євген побачив біля стола у кухні невисоку біляву жінку в картатому фартушку. Вона зосереджено розкачувала) тісто. Її повні руки в борошні, і на лівій мочці вуха біла плямка, напевне, лапнула пальцями. Пахло прянощами — корицею, ваніллю.

— Щось ти швидко повернувся, — мовила жінка. — Наче літаком злітав. Га, Аркашо?

— Кх, — кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.

Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк