Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

вони ще живі. Не минуло ще тридцяти годин, і автономні системи життєзабезпечення функціонують.

Драголюб мовчав, нарешті вимовив пошепки:

— А що думає з цього приводу Зоряна? Дівчина зашарілася:

— Можливо, нам допоможе чимось Тірідан. І його друзі. Ми з ними ще не познайомились.

— Вірдан, мій брат, — Тірідан показав поглядом праворуч.

— Дуже приємно… Скажіть, хтось повертався назад від діліаків?

— Від діліаків поверталися, але ніхто не повернувся, хто пішов до зерен Мейбомія.

— Ніхто?

— Ніхто.

— А як ви самі гадаєте, хто такі діліаки?

— Слуги Мейбомія. Вони оберігали зерна.

— Можливо, діліаки справді охороняли гравітаційні пастки. Але від кого і як саме?…

— Вони нікого не зупиняли, хто йшов до Мейбомія, — кинув Хенк Михайлов. — В чому ж тоді полягала охорона?

— Вони охороняли зерна, а не тих, що йшли до них, — сказала Зоряна.

— Але ж це просто жорстоко. Мені не віриться, що та вища цивілізація могла так… — Юлія Шандра не знаходила слів.

Драголюб посміхнувся:

— За легендами діліаки просто не зупиняли нікого силою, але кожному казали, що його чекає. І це не жорстокість, Юліє. Це — життя. Дивися, думай, вирішуй і сам відповідай за своє рішення. Така споконвічна доля всіх мислячих.

— А чому вони зникли? — спитав Степан Шалій, підходячи ближче до Тірідана.

— В книзі Борукана написано, що діліаки не витримали спокуси побачити небачене… Раптом з екрана озвався Трелінг:

— Гравітаційна пастка, принаймні в нашому розумінні, — це система майже невразлива, навіть до ядерних вибухів, її може пошкодити тільки космічний катаклізм, та й то не всякий. Саморегулююча динамічна система. Що там охороняти? Думаю, діліаки на Плато виконували якусь іншу функцію. І хотілось би більше дізнатися про книгу Борукана. В записах Астрагала про неї немає ні слова…

— Борукан — мій далекий предок…

— Він написав ту книгу?

— Не знаю… Можливо, знайшов… Вона в такій скрині, що не пропускає води, наче для того, щоб зберігати дуже довго…

— Можна припустити, що цивілізація Мейбомія вся пішла в новий рукотворний всесвіт і залишила на планеті кілька джерел інформації про себе. А діліаки просто контролювали гравітаційні пастки, доки система стабілізувалася, — вів далі Трелінг з екрана.

— Франціско, якщо на планеті не залишилось нікого… Треба мільйони років, щоб з’явились нові мислячі істоти. Розумієш? Тоді незрозуміле походження сучасних центуріан. Діліаків бачили і люди Діору, і Біору, і Нару… І немає сумніву, що ці народи не є нащадками чи частиною цивілізації Мейбомія. Вони ще тільки почали користуватися електрикою, вдаватися до примітивних спроб наукових досліджень. Принаймні років сорок тому, коли прилітав Астрагал… Одне слово, сумніву ие повинно бути.

— Тірідане, а можна побачити саму книгу? — запитав Трелінг.

Його обличчя на екрані було стомлене, якесь старече, змарніле, але очі блищали і рухи були збудженими.

Тірідан застиг, стояв у чорному комбінезоні, наче чорна скульптура.

— Тірідане, ви чуєте мене?

— Чую, — мовила в руках чорна скринька.

Ми не могли зрозуміти його поведінки. Вже були готові почути, що книгу загублено або що її взагалі не існувало. Важко зрозуміти психологію мислячої істоти, якщо сам не знаходишся з нею на одному рівні, якщо не живеш з нею, об’єднаний однією мудрістю і одним невіглаством.

— Тірідане?

Його мовчанка розпалювала уяву. Гіпотетичне існування книги Борукана видавалось єдиним джерелом нашого майбутнього прозріння, майбутньої розгадки таємниці Центурії.

— Тірідане? Чому ви мовчите?

— Ця книга завжди зі мною, — показав рукою на груди.

Ми спершу не зрозуміли.

— Треба зняти комбінезон… — мовив Тірідан.

— В деклімаційній камері ви зможете дістати… Так? — до нього підійшов Степан Шалій.

Тірідан кивнув на знак згоди і повільно, навіть поважно пішов за фізиком.

— Джамірдзе! Бімба! Я чув, ти хочеш приєднатися до мене. Не поспішай. Мені вже нема чого втрачати, а в тебе ще все попереду. Ми тут можемо знайти тривіальну смерть.

Джамірдзе голосно розсміявся, щиро і нестримно, як хлопчисько:

— Старий моралізаторе, не вмовляй мене. Втішайся тим, що я не до тебе, а просто з цікавості лізу у гравітаційну пастку. Розумієш? Твоя совість чиста. Нікого ти не занапастив.

— Бімба, ти, як завжди…

— Ось я зараз привезу тобі кусень хліба, тоді ти належно поцінуєш моє товариство, — сміявся Джамірдзе.

Тірідан повернувся до зали з невеликою плескатою, немов мідною, скринькою. Почав її відкривати, але в незграбному комбінезоні то було важко зробити. Наруцен та Вірдан без успіху допомагали йому.

— Дозвольте я, — мовив Драголюб.

Центуріани поважно, шанобливо передали книгу в руки командира.

— Цю книгу написано мовою Діору.

Нарешті ми побачили її, книгу Борукана.

Вона виявилася зовсім тоненькою, але в цупкій обкладинці з центуріанського дерева сона, на якій було вирізьблено кружало і промені. На перший погляд, то нагадувало сонце. Але стрілочки на променях були спрямовані не від сонця, а до нього. Більше на обкладинці не було жодного слова чи знака.

— Ви знаєте, що це означає? — запитав Драголюб Тірідана.

— Ні…

— У більшості цивілізацій, котрі відомі нам, саме так позначається гравітаційна пастка, чорна діра, ядро гравітаційного колапсу, хто як називає.

Перегорнули обкладинку.

— Зоряно, серед нас ти, певно, найкраще володієш мовами центуріан. Тож тобі й читати. Це буде найточніше.

Зоряна ледь помітно всміхнулася, якось дитинно і водночас