Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

— Куди? — перепитав Драголюб, хоча й чудово розумів, що на думці в Тірідана.

— В зерна Мейбомія…

— Гадаю, ні, — спокійно проказав наш командир, але очі його заблищали. — Ми ще не готові до цього. Треба спершу вивчити, як створені ці штуковини. Ваша древня цивілізація мала такий високий рівень… Одне слово, нам треба трохи повчитися, — напружено всміхнувся. — Ми, земляни, ще не можемо створювати таких великих гравітаційних пасток…

І раптом засвітився восьмий екран відеозв’язку. А на ньому з’явилося обличчя Франціска Трелінга.

— Чуєте мене? — хрипко витиснув.

— Трелінг?!

Драголюб миттю опинився біля пульта.

— Так, Федоре, це я. Здається, мене не підмінили.

— Франціско?!

— Не дивіться, як на привид. Я зараз усе розповім. Я, здається, живий, бо хочу їсти… Коли моя машина впала, я вимкнув генератор антигравітації і відчув якусь дивну млість, глибоке запаморочення…

— Ти сміявся, Франціско.

— Можливо. Я цього не пам’ятаю. Я знепритомнів. А коли опам’ятався, увімкнув генератор антигравітації. І відразу відчув, як мене знову огортає млість. Тільки встиг глянути в ілюмінатор. Це була одна мить. Сфотографував поглядом. Було яскраве світло. Ніби якесь дерево. Воно рухалось. Принаймні так здалося. А ще якісь істоти. Схожі на людей, але зелені…

— Як оті діліаки, що на малюнках Астрагала? — перебив його вигуком Віллі Брет.

— Ні, більше схожі на людей… на центуріан… Але зелені. Я їх бачив догори ногами, їх було кілька. Не можу сказати, скільки саме, але точно пригадую, що більше одного. Оце, власне, і все. Коли знову прийшов до тями, за ілюмінатором зоріло нічне небо. Довго не міг нічого збагнути. Пригадував усе спочатку — упав, машина загрузла лівим ребром, потім вимкнув генератор… А ще пригадав тінь від руки тієї зеленої істоти. Величезна тінь на ілюмінаторі. Довгі чи видовжені проекцією пальці… Точнісінько людські. В моєму мозкові зараз страшенний хаос. Я втратив відчуття матеріальності. Ладен думати, що мені все наснилося, примарилось. Я трохи забився під час падіння. Може, це видіння хворобливе? Наслідок струсу?

— Франціско, як ти себе зараз почуваєш?

— Не знаю… Ніяк. Ніби це взагалі но я, а просто хтось на мене схожий. Тіло, легке чи важке — не збагну. Тіло чуже… Але ніщо не турбує.

— Ти розумієш, що з тобою сталося?

— Здається… Гравітаційна пастка?

— Так.

— Я вже з годину хочу вибратися звідси, але це неможливо. Я наче уві сні. Діяв, як божевільний. Затято надривав генератор, намагаючись піднятись у повітря. Потім пробував виїхати на гусеничному ходу. Все марно. Нарешті прийшло якесь просвітління, і я згадав про вас, про нашу «Центурію». Звичайний радіозв’язок не працює. Ви не відповідали. Я згадав про аварійний дублюючий блок нейтрино-зв’язку… Хочу їсти. В мене в машині ні крихти, — хворобливо посміхнувся. — І ніхто мені нічим не допоможе.

— Ми щось придумаємо, ти не хвилюйся. — Голос Драголюба тремтів.

— Навряд, командире. Придумаю я сам. Я вже придумав. Я знову вимкну антигравітацію. Мені втрачати нічого. Знову туди. Хай нагодують, — сумно всміхнувся. — Мене запросили в гості, і я не можу відмовити… Дуже радий, що зміг’вийти на зв’язок з вами, повідомити всіх вас, порадувати, що це ще далебі не смерть…

— Не поспішай, Франціско.

— Не поспішаю. Я просто все зважив. Допомогти мені ви не зможете. Я навіть робив розрахунки. Маса моєї машини сімнадцять тонн. Інтенсивність поля в стабілізуючому поясі мусить бути не менше трьохсот граве. Шкода, що не маю можливості заміряти. Якщо діаметр цієї штуковини 13084,66 метрів, як ми визначили локацією…

І раптом озвався Тірідан:

— На Плато діліаків все бачиться не таким, яким воно є насправді. Так написано в книзі Борукана.

— Хто це? Чий це голос? — вигукнув Трелінг. — Чую мову Діору. У вас гості?

— Так. У нас Тірідан з двома товаришами… Ти його бачив у записах Астрагала.

— Тірідан? Хай підійде до телекаріуса, аби я побачив… Спасибі… Все в таких же чорних комбінезонах… То що ви сказали? На Плато Вічності все бачиться не таким, яким воно є насправді?

— Так… У книзі Борукана…

Постать Тірідана зіщулилась, мов у школяра, котрий боїться сказати дурницю.

— Там написано, що зерна Мейбомія лежать у чашах, трохи більших за соралі.

— Соралі? А що таке соралі?

— Велика чаша, в котрій люди Нару і зараз варять граясу, коли будують житло.

— Які вони? Великі?

— Колись я бачив майже сто цу… По-вашому, це майже десять метрів…

— Не може бути! — майже крикнув Трелінг. — Це замало.

— Мій батько не згадав ні разу ім’я Бору-кана, — тихо мовила Зоряна. — Чому?

— Я тримав у таємниці книгу. Я не казав Астрагалу. Треба знати таємниці неба і землі, щоб не загубити розум, щоб усе не загубити…

— Центуріани знають про ту книгу?

— Я тримаю цю книгу в таємниці. Ось тільки вони знають, — показав поглядом на товаришів.

— Для гравітаційної пастки це замало, — кричав з екрана Трелінг. — Такого не може бути! Тоді інтенсивність поля мусить бути більше тисячі граве! І я точно ніколи не виберусь звідси, — мовив уже спокійніше і упокорено.

І раптом сказав Бімба Джамірдзе:

— Командире, прошу дозволу приєднатися до Трелінга! Наша програма, зрештою, — вивчення Плато Вічності. Не маю сумніву, що там, у зернах Мейбомія, справді інший світ, рукотворний всесвіт. І я хочу його побачити. Ми з Трелінгом, можливо, дізнаємось, як можна повернутися назад. Певен, що ті… вони… там знають секрет повернення.

— Не поспішай, Джамірдзе.

— Можливо, ми ще зможемо знайти Марка Енса та Клітоцибера. Може,