Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

чи що? Ящик з-під цукру. Ми його до плоту приб'ємо — і вийде капітанський місток, з якого я вами командуватиму. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Міг би й сам здогадатися.

Після цього мені, звісно, не дуже хотілося знову Сашка про щось запитувати. Але я таки не стримався:

— А куди ми попливемо? Кудись далеко-далеко? Я давно мріяв…

І ці слова чомусь не дуже сподобалися Сашкові.

— Ач який Христофор Колумб знайшовся! «Попливемо! Далеко-далеко»! Будемо тут, біля пагорба, курсувати — і все.

— У-у!.. — розчаровано протягнув я. — Це нецікаво. Я думав, мандруватимемо…

— Нецікаво-о-о! Не можу я поїхати. Зрозумів?

— Чому не можеш?

— Не можу — та й годі. Таємниця!

— Таємниця? — пошепки перепитав я. Це слово я завжди промовляв пошепки. — Тут, у Білогорську, таємниця?

— Авжеж, уяви собі. Тут, у Білогорську.

— І ти через неї не можеш поїхати?

— Не можу.

Я позаздрив Сашкові: у нього є таємниця! І, мабуть, дуже важлива, якщо через неї він відмовляється від далекої мандрівки. Щоб я більше нічого не вивідував, Сашко одразу ж заговорив про інше.

— Ти, Олімпіадо, годувала Бергена? — з удаваною суворістю запитав він.

Я мимоволі посміхнувся:

— Олімпіада!..

— Чого зуби скалиш? — розізлився Сашко. — Нічого немає смішного. П'єс Островського ніколи не читав? У нього там Олімпіада на кожному кроці.

— Я читав Островського. І навіть у театрі дивився.

— Ой, ти, либонь, щодня до театру ходиш? — вигукнула Липучка, яка зовсім не образилася на мене.

— Не щодня. Але часто…

— Ти й у Великому був?

— Був.

— Ой, який щасливий. Ти, певно, і книжки всі на світі перечитав? Адже у вас там просто на кожній вулиці бібліотеки!

— Так… читаю, звичайно…

Тільки-но до мене почав повертатися гарний настрій, як Липучка все зіпсувала:

— Ой, ти, мабуть, відмінник, га?

І чому їй спливло в голову це дурне запитання? Я тільки й зміг невизначено стенути плечима, як навчив мене товариш у Москві.

— Я так і думала, що ти відмінник!

А Сашко все супився. «Мабуть, хвальком мене вважав, — подумав я. — Але ж я нічого певного не сказав. Я лише стенув плечима. Це ж Липучка розкричалася: „Відмінник, відмінник!“ А чому я, справді, маю ганьбити себе і всім про свою двійку доповідати?»

— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.

Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.

— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!

Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.

— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.

— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!

Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.

— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.

Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.

— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!

Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените «ой» по-різному промовляє:

— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?

— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: «Мандрувати, мандрувати!» На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!

«Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!»

Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.

За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.

— Отакої, «загартовуватися»! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?

«Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!» — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона