Віктор Семенович Близнюк - Древляни

витяглись вусики. Пана чи підпанка розпирала віковічна зненависть до хлопа, що заступив йому життя. Щезни, хлопе!

Ротний мов прикипів до землі, порятунку не було, думка спалахувала й гасла, він стояв у своєму колодязі й пропікав білу маску поглядом: «Стій! Замри!» Але той нестримно йшов, переступав через трупи, його багнет цілився в запалий мужицький живіт. Ось поручик, п’яно роздуваючи ніздрі, хитнувся на купі тіл, гострий кінчик сталі сичав і п’явся до жертви. І тоді лісоруб, не тямлячи себе, бухнувся ворогу під ноги, багнет ковзнув по його спині, ротний кліщами стис халявки чобіт, підняв над собою поручика і, ніби змахнув колуном, — хек! — ударив кістьми об землю.

Вдарив об землю, і вдарив тоді кулемет.

Наче ждав кулемет цієї миті, щоб нарешті висадить у повітря весь запас нерозтрачених куль. Він захлинався вогнем.

По траві, по листю різонув свинцевий дощ. Бризнула цівками зелень, запухирилась в ковбані вода. Злива настигала бійця, той не біг — сторчма летів по схилу, а над ним, і під ним, і довкола нього дзизкали кулі, вони пропікали мозок і гнали солдата в провалля. Круча… стрибок… повний рот піску.

Гухкало серце, воно гухкало в біле урвище, холодні кремінці осипались за комір.

— Ну й косовиця! — повторив очманіло ротний, безсило відкинувшись до стіни урвища.

Прислухався. Десь угорі повискували кулі.

— Гарчи не гарчи, не вкусиш… Живий.

А чи справді живий?

Помацав голову — ціла. Ворухнув рукою — ворушиться. Живий… дивина. Попав чортові в зуби — і вирвався.

В очах трохи розтуманилось. Уздрів: галіфе йому розпороло від пояса до колін (затулив клаптями голе тіло). Ф’ю-у!.. — і гімнастьорку порешетило, і каблук навіть одвалило. А він… живий. Знов обмацав себе: ніде й ніщо йому не боліло.

Чудасія, та й годі!

— Гей, хто в лісі, озовися!

Лиш темна хвиля прошурхотіла піском, лизнула чобіт і відкотилась назад. В кручах осідала тривожна вечірня сутінь. Затихло над Бугом, заголубіло. Міст довгою тінню прихилився до води, ніби гадав: «Все?.. Чи тільки початок драми?»

…Як писалося в фронтових зведеннях, авангард пролетарського полку, незважаючи на втрати, і далі виконував бойове завдання.

Була липнева ніч, а зорі зблискували червоно, як на мороз, і Марс лупав кривавим більмом. Дванадцять бійців залягло в окопах. Хто їх скликав сюди, на рубіж смерті? Одні приповзли самі, лугом волочачи порубане тіло. Інших, напівживих, витягали з-під трупів. Єрвана одлили водою, і тепер він, схилившись на бруствер, колисав у долоні вибите око й стогнав:

— Хлюпніть, корешки, на нього… пече.

За спиною бійців, у темних проваллях ночі, хлипав сивий Буг-дідуган, міст повис над рікою, як бурею звалене дерево. Попереду стелилася рівна сіножать, залита мороком липневої ночі, там і тут чорніли купи розтовченого сіна, між ними клубився туман, а може, то ворушились порубані, докликаючись рятівної смерті.

Зорі блискотіли червоно, і шкірянка Гарби відливала багряним блиском. Гарба лежав на рівному, перед самими окопами, він був суворий і довгий, як солдатська дорога. Стрільці винесли його з токовища, підстелили сіна, щоб м’яко спочивалось шахтареві. В узголов’ї Гарби сидів командир, мовчки дивився на друга і думав печальну думу. Думав про те, що вранці вони поховають забійника революції, покладуть його в крем'янисту подільську землю; над прахом виросте могила, трохи схожа на донецький терикон. Пролунає залп, і скаже тоді командир: він жив красиво й загинув красиво. Не дав ворогам поглумитися над пролетарською честю. Ані кровинки, ані подряпинки не знайшлося на чистім тілі бійця. Просто вибухло серце гнівом, як остання граната, та й розсіялось у порох.

— Спи, Гарба, — сказав лісоруб. — А нам чатувати.

Ротний поклав поруч солдата гвинтівку й повернувся на місце, у передній шанець, який націлився в пітьму, мов дзьоб розпластаного птаха.

Дванадцять бійців, забинтованих подертими сорочками, незрушно стояли над Бугом.

У червоній шкірянці лежав Гарба.

Прочахало липневе небо, канула ніч у безвість, і Марс піщинкою осідав на дно голубої затоки.

В далекому селі завалували собаки.

— Ідуть.

— Приготуйтесь.

— Скільки їх там на брата?

Низом стелився туман, по ньому пливли поплавці, вони випрямлялися, течія несла їх з горбів до мосту, то сунули тихо білопольські улани. Це був навіть не резерв, це були жалюгідні вишкребки розгромленого батальйону. Взвод, не більше, підремонтованих вояк. Вони йшли безладно, вже не горлали й не дзенькали острогами, їх наче силоміць пхала невидима рука на край урвища.

І досі гойдало панів з учорашньої косовиці.

Підходять.

Сотні кроків. Уже видно навхрест перев’язані груди офіцера. Видно чиєсь заскліле око з-під білої пов’язки. І раптом… лівий фланг… провалився. Заліг. Передні улани стали, завагалися та й собі — шелесь! — за копиці.

Пауза. Ротний гарячково мізкував. Як? Встрявати в перестрілку? По два набої на брата.

І знов, як і вчора, впало на притихлі окопи:

— В атаку!

— В атаку! — відгукнулось Гарбиним басом.

Сталося те, від чого спершу остовпіли наші бійці.

Гарба, він лежав горілиць, рипнув зненацька шкірянкою. Підняв кучмату голову, оглядівся. Стиснув ложе гвинтівки. Ривок — і шкірянка його блиснула на сонці.

— Братці, вугля! — крикнув несамовито. — За мною!

Закляклі улани, котрих уже косила багряна мста, сипонули, немов кажани од вогню. Їх звело й кинуло врозтіч нестямне благання:

— Тікай хто