Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Та й важкувато було їх помітити. В чорних комбінезонах, які майже повністю зливалися з тінями, що мелькотіли на узбережжі затоки, вони начебто вистрибували з пітьми, аби за мить знову зникнути у ній. А за ту мить, що вони матеріалізувались на березі, „чорні комбінезони” з роботоподібними головами на прямокутних плечах встигали кинути пару-трійку в’юнких променів з кострубатих пістолетів, стиснутих в їхніх, не менш кострубатих, руках.

Загалом, цілковита тобі феєрія фантастичної бійки не менш фантастичних істот з якогось там серіалу про „Зоряні війни”. Це вам не іржавим фентезійним залізяччям вимахувати!

Режисера, втім, цього епізоду ніде не спостерігалось. Самі тобі персонажі з бутафорськими ліхтарями, замаскованими під чудернацькі бластери.

Певною мірою, саме так подумав Кременчук, ґрунтовно висуваючи свою кремезну постать на оперативний простір узбережжя.

— Агов, ви, рольовики недороблені, щоб вас!.. Як же ви мене дістали! Одні з минулого аж ніяк видертись не можуть, іншим в сучасності жити, чи бачите, знудило. Що, я за вас цю сучасність облаштовувати буду? — спитав Богдан. А потім загорлав аж на напів-Чоломаю: — А ну, стояти де стоїте, панове інопланетяни! А то без солодкого залишу! Дитячий садок, розумієш…

На узбережжі настала якась раптова тиша, котру не порушував, а лише підкреслював тихесенький плюскіт води біля борту катера.

Погосян незвично невпевнено тупцював позаду Кременчука.

— Сонько! — гукнув Богдан вбік рибнаглядовського плавзасобу. — А ну, вилазь, нечисто сило! Годі тут забавками бавитись!..

І раптом відчув, що крихка рівновага, яка настала було на узбережжі у мить їхньої з‘яви, розпочала порушуватись. Швидко й безповоротно. Наче низка поставлених руба кісточок доміно опісля падіння першої з них. Спочатку сяючі “комахи” синхронно позадкували в бік входу до апарату, присипаного верболозом. Потім двійко “чорних комбінезонів”, по-механічному здіймаючи ручиська з кострубатими “бластерами”, загрозливо посунули на них, а третій, з грацією кронбалки розвертаючи свій корпус, рушив до Кременчука. “Бластер” в його руці був спрямований просто на нього.

— Ух, ти!.. — вражено почулося десь збоку і Богдан краєчком ока побачив, як з чагарів висковзнула гнучка постать у кольчузі, накинутій на коротку туніку. Зоребор, здається… Чи як там його?…

А потім, наче ставлячи крапку в першій фазі розпочатого ворушіння й стрімко перетворюючи його на довершений безлад, звідкись здалеку — Богдан навіть не зрозумів, звідки — у ніч вгвинтився Соньчин крик:

— Куди-и-и!?! Куди вас прине-е-есло!.. Тікайте, тікайте, звідси-и-и…

Крик зненацька обірвався, наче захлинувся. В нього ще встигло зануритися чергове шипіння променів зі “зброї”, яку тримали в руках ті двоє “комбінезонів”, що сунули на “комах”. Останні ж кинулись врізнобіч і промені розсипалися на мертвотні іскри, вдарившись об сріблясту поверхню чогось, вкритого верболозом. Втім, здається, одну з “комах” таки зачепило. Бо вона якось дивно підстрибнула, крутнувшись в повітрі, і розпочала валитись на чорну траву. Шкіра її розпочала стрімко тьмяніти, а поверх неї з‘явився легенький серпанок. Чи димок? Інша “комаха” кинулась було до неї, але була зупинена новою серією бластерних променів.

В цей же час “комбінезон”, що цілив Кременчука, розпочав розвертати свій корпус в бік хлопця, що захоплено вигулькнув з лісу на берег.

Усе відбувалось миттєво.

Ствол “бластера” вже знайшов нову ціль.

А за спиною Богдана почулося якесь вовтузіння і гладкий Погосян, сопучи й чомусь постогнуючи, зненацька великим переляканим ведмедем вивалився на вузьку смугу поміж берегом та чагарником.

— Наза-а-ад!!! — краяв повітря крик Соньки.

Кременчук навіть нічого ще зметикувати не встиг, а вірменин вже підпірнув під ствол “бластера” і, опинившись на прямій поміж ним та хлопцем, кинувся на рольовика. Та й, вже в падінні, завалив Ігоря-Зоребора просто в кущі, прикриваючи його своєю широченною спиною.

Втім, впасти він не встиг.

Вірніше, не встиг впасти вцілілим.

Бо блідо-синявий промінь уп‘явся в ту саму широченну спину, вивертаючи з неї разом з обпеченими — аж зашкварчало! — м‘язами тваринний крик нелюдського болю. Який поступово переріс у вологий хрип, навіки злитий з нажаханим репетуванням хлопця.

Одяг на Погосяні спалахнув, а в повітрі якось миттєво запахло горілим м‘ясом.

Скам‘янілого Богдана немов розчаклували. Боляче й раптово. Так раптово, що первісні інстинкти так і не встигли перетворитися хоч на якісь думки.

Мовчки, без галасування, і від цього враз ставши набагато небезпечнішим, Кременчук кинувся просто на чорну постать, що завмерла в півоберту до нього. Та розпочала було розвертати руку з дивною зброєю в бік мента, але явно не встигала закінчити цього руху. Час немов застиг. І в ньому, важелезному й грузькому, лише Богдан зберігав здатність до різких порухів.

Ось він рвучко здійняв автомат і довга черга майже впритул вгатила по “чорному комбінезону”. Кулі задзенькали, вдаряючись об щось тверде й відлітаючи вусебіч. Складалось враження, що тіло зловісного стрілка, який поцілив Погосяна, було вкрито лицарськими латами. Або металевим скафандром. Тіло тіпалося на місці, але не падало. Через те Кременчуку довелося у стрибку, боковим ударом ноги, щосили вкарбувати в нього каблука свого мокрого армійського черевика. Допомагаючи тим самим “комбінезону” впритул познайомитись з піщаним ґрунтом узбережжя. А сам Богдан, вперекидь, вже кидався до Едгара Фрунзиковича, збиваючи з нього полум‘я та й тягнучи до прихистку низенького чагарнику.

Вкрай переляканий Ігор-Зоребор випірнув було з-під Погосяна і хотів щось сказати, але осікся, наштрикнувшись поглядом на побілілі від люті очі Кременчука. А потім скотився в якусь улоговину, знесений туди хльостким — аж водою ляскіт пішов! — ударом по обличчю. Вчасно, до речі, знесений. Бо по тому місцю, де тільки-но він стояв на корячках, вже вдарявся електричного вигляду промінь і кривавим полум‘ям спалахувала трава.

— А, щоб тебе!.. — видихнув Кременчук і брутально вилаявся. Важко й не вибираючи висловів.

А потім з розвороту сплюнув ошалілою автоматною чергою в напрямку берега, на якому відразу ж настав відносний спокій. Лише невидима Сонька коротенько підвивала: “Дурні!.. Які ж дурні!..”. Та ще десь збоку гучно глитав сморчки такий же невидимий Зоребор.

Під руками Кременчука ледь здригався обважнілий Погосян.