Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.
— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…
— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.
Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.
— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..
— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…
— Фентезі — сила, сайнс — могила, — зненацька тоненьким голосом кукурікнув Єгор, прізвища якого менти так і не почули.
Богдан не знав, що то воно таке „сайнс”, але так досвідчене зиркнув на хлопця, що той рвучко посунувся назад, ледь не обпаливши свій зад полум‘ям багаття.
— Отже, громадяни гіперборейці, отже, панове орійці… — розпочав було Кременчук, але початок його виваженої фрази так і залишився незакінченим.
В небі, із західного боку Чоломаю, там, де це небо здавалось найчорнішим і в напрямку якого зник загадковий літак, зненацька щось гучно зашипіло й спалахнуло величезною, у напів-Дніпра, електрозварювальною дугою. У Богдана навіть в очах заломило. А опісля, тоді, коли та дуга вже згасла, полум‘я багаття здалося йому неприродно тьмяним. Якимсь картонним здалося йому полум‘я багаття. Дива цієї ночі тривали й надалі. Чи то літак той бісовий таки долітався?
— Ух ти!.. — вражено видихнув хтось з хлопців, спостерігаючи за тим, як вдалині розпочали зблискувати якісь мертвотно-блакитні блискавиці, кидаючи сталеві відлиски на ошелешені обличчя.
В західному напрямку щось відбувалось. Початкове гучне шипіння вже розсипалось на затухаючи відлуння-жевринки. Але звідти знову й знову виплескувалось якесь дзижчання, що чимось нагадувало оте, нещодавнє, яке линуло понад нічним Славутою.
Кременчук мигцем перезирнувся з Погосяном і суворо глипнув на хлопців:
— Так, лицарі гучного образу, наказую: усю зброю скласти докупи й не торкатися до неї. Це — по-перше. По-друге, самим сидіти в курені й носу з нього не висовувати. — І вже на бігу, чавкаючи мокрими черевиками, з іншого боку галяви, кинув через плече: — Зрозуміло?
Відповіддю йому була насторожена мовчанка.
— Зрозуміло чи ні, бурштинові? — гарикнув позаду Погосян. Значно так гарикнув. Зі знанням справи.
— Так! — тонесенько пискнув хтось з хлопців. Єгор, мабуть.
Але Богданові дуже хотілося почути отого розвідника орійського. Зоребора, чи як там його? Ігоря Норильцєва, коротше. Але той мовчав.
Втім, думати про хлопця було вже ніколи. Бо по обличчю раптом захльостало невидиме віття. Бо за руки міцно хапалося колюче гілляччя. Бо ноги постійно втрапляли в якісь байраки. А попереду спалахував блідий диявольський вогонь, до якого стрімголов ломилися крізь дурнувату ніч два вельми дужих і вельми роздратованих чоловіки.
* * *
На беріг вузької затоки, про яку згадував Погосян, менти буквально вивалилися з густого підліску, злі, з обідраними в кров обличчями і з непереборним бажанням поставити крапку в усьому тому неподобстві, що відбувалося навкруги. Вивалилися вони, значить, і вклякли.
Просто поряд із берегом в чорнющу воду затоки був вплавлений катер рибнагляду, як те і передбачав Едгар Фрунзикович. З борту його мертвою зміюкою звисала обірвана мотузка, а надувного човна видно не було. Згубила десь човна клята Сонька! А сам катер, через те, що відображення його у воді не було видним, здавався якимсь білим кашалотом, таким собі Мобі Диком, завислим в грузькому чорнилі безмежного простору. Але не ця сюрреалістична картина вразила Погосяна й Кременчука.
З верболозу, в який впирався кінець порівняно вузької затоки, виглядав опуклий сріблястий бік якогось великого апарату. Більша частина його ховалася у воді, а те, що знаходилося зовні, було схожим з їхньої точки огляду на борт літака середнього розміру, ретельно прихованого поміж дерев під віттям верби. Лише чорний отвір входу контрастно вирізнявся на ртутній поверхні. А не віддалік від нього…
Богдан почув, як позаду перелякано гикнув Погосян.
Не віддалік від входу метушились дві істоти з лискучою, такою, що світилася в темряві люмінесцентним сяйвом, шкірою. Або в трико, які нагадували ту шкіру. Ще щось невиразне, як здалося Кременчуку, метушилося всередині захованого „літака”. Істот з люмінесцентною „шкірою” в цілому можна було б прийняти й за людей, якби не величезні фасеточні очі, розташовані майже по боках їхніх, не менш великих, голів з якимись дурнуватими вусиками на самих маківках. Тобто, ні дати, ні взяти — люди з головами комах.
„Комахи” плигали, бігали, перекочувались по землі, намагаючись не втрапити під біло-блакитні промені, якими цілили в них трійко інших
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан космічного плавання», після закриття браузера.