Жан Жене - Щоденник злодія

— Це ще не свідчить, що ти можеш заплатити.

— Повір мені.

Його надто суворе обличчя, надто ладно збудоване тіло просили мене довіритися їм! Сальвадор спостерігав за нами. Він знав про нашу згоду і про те, що ми вже вирішили його долю — відшити його. Жорстокий і невинний, я відчув себе дійовищем якоїсь феєрії, що знову оживала в мені. Вальс закінчився, і пари солдатів звільнилися від пут. І всі їхні половинки, злютовані в одну перейняту врочистим настроєм, дивовижну цілість, завагавшись, розійшлися врізнобіч, щасливі й печальні, що знову стали зримими, і подалися до дівчат, аби запросити їх до наступного вальсу.

— Даю тобі два дні на розрахунок, — сказав я. — Мені треба купило. Я теж був у Леґіоні. Я дезертирував. Як і ти.

— Буде зроблено.

Я простяг йому пелерину. Він узяв її своєю єдиною рукою і одразу ж повернув її. Усміхаючись, але владно він сказав:

— Згорни її, — і глузливо додав. — Перш ніж поцілуєш мене з прицмоком.

Усім відомий вираз: «Цілувати з прицмоком». Не змигнувши оком, я зробив те, що він мені сказав. Пелерина одразу ж зникла в одному зі сховків господаря. Можливо, ця звичайна крадіжка надала моєму обличчю якогось сяйва, а чи Стілітано просто захотів видатися ґречним, але він ще додав:

— Поставиш мені склянку вина? Колишньому легіонерові?

Склянка вина коштувала два су. Я мав чотири су в кишені, але мусив віддати їх Сальвадорові, який спостерігав за нами.

— Я на бобах, — гордо проголосив Стілітано.

Картярі посідали новими парами, які на хвильку заслонили нас від Сальвадора. Я процідив крізь зуби:

— У мене є чотири су, я їх зараз тобі тихенько передам, і ти сам розрахуєшся.

Стілітано всміхнувся. Я розгубився. Ми сіли за стіл. Він почав був розказувати про Леґіон, аж раптом, пильно глянувши на мене, урвав свою розповідь:

— У мене таке враження, ніби я тебе десь уже бачив.

Цю мить я зберіг у пам'яті.

Від надміру почуттів я ледь не заворкував. Не лише словами, не лише тоном голосу я виразив би свою жагу — я заспівав би, заволав голосом найзакоханішого дикого птаха, голосом, що його вивергнуло б моє горло. Можливо, навіть моя шия наїжачилась би білим пір'ям. Катастрофа завжди ймовірна. Нас підстерігає метаморфоза. Мене врятувала паніка.

Я жив у страху в очікуванні метаморфоз. Щоб дати відчути читачеві, визнаючи, що любов, яка звалилась на мене — і це не проста риторика, що вимагає порівняння: як кречет — є найвишуканішою зі страхів, тому в уяві моїй і постає горлиця. Я й сам не знав, що я тоді відчував, але досить мені викликати в пам'яті появу Стілітано, як моя тута нині одразу ж обертається на стосунки між хижим птахом та жертвою. (Якби я не відчував, як мою горлянку розпирає ніжне туркотіння, я радше порівняв би себе з вільшанкою.) З'явилися б химородні звірі, якби кожне з моїх почуттів перетворилося на тварину, навіяну схожість з нею: гнів сичить із мого горла коброю, та сама кобра нагнітає те, чого я не зважуюсь назвати, моя кавалерія, мої кінні змагання народжуються із мого зухвальства… Від горлиці я зберіг лише хрипоту, яку спостеріг Стілітано. Я закашляв.

За Параллело був пустир, де халамидники грали в карти. (Параллело — це проспект у Барселоні, паралельний знаменитій Рамблас. Між цими дуже широкими дорогами безліч вузьких, темних і брудних вуличок утворюють Барріо Чіно.) Посідавши навпочіпки, вони влаштовували ігри, розклавши карти на квадратовій рядюжці або прямо в пилюзі. Одну з партій грав молодий циган, і я вирішив ризикнути кількома су, які мав у кишені. Я не гравець. Розкішні казино мене не ваблять. Атмосфера осяйних електричних люстр нагонить на мене нудьгу. Мене верне від удаваної розв'язності елегантних гравців, а неможливість вплинути на цю всю машинерію: кулі, рулетки, конячки — бентежить мене, отож я люблю пилюгу, бруд, квапливі рухи шпани. Приголомшений гнівом або жаданням, прихилившись до Жава, я бачу його профіль, втиснутий у подушку. Страждання, нервове посіпування м'язів обличчя, а також тривогу гравців, що осявала їх — це все я часто спостерігав на їхніх маленьких скривлених пичках пустунів, що сиділи навпочіпки. Ця вся братія прагла виграти або програти. Кожна кульша тремтіла від утоми чи тривоги. Того дня заповідалося на грозу. Я перейнявся молодечим нетерпінням цих юних іспанців. Я грав і вигравав. Я щоразу вигравав. За всю гру я не зронив жодного слова. Утім, циган був мені незнайомий. Звичай дозволяв забрати свої гроші й піти. Але хлопець був такий миловидий, що, відчувши до нього приязнь, покинути його в такий спосіб означало б споневажити вроду, яка раптом затужила на його виснаженому спекою та нудьгою обличчі. Я чемненько повернув йому його гроші. Трохи здивований, він узяв їх і просто мені подякував.

— Привіт, Пепе, кинув мимохідь, накульгуючи, якийсь кучерявий і засмаглий хлопець.

«Пепе, — сказав я собі, — його звати Пепе». Я вже зібрався йти, аж завважив його маленьку, делікатну, майже жіночу ручку. Та ледве я ступив кілька кроків крізь цей натовп злодійчуків, повій, жебраків, пустомолотів, як відчув, що хтось торкнувся мого плеча. То був Пепе. Він щойно покинув гру. Він звернувся до мене іспанською:

— Мене звати Пепе, — і простяг мені руку.

— Мене — Хуан.

— Ходімо, вип'ємо.

Зростом він був не вищий за мене. Його обличчя, яке я бачив згори, коли він сидів навпочіпки, здалося мені не таким уже й приплюснутим. Його риси виявилися тоншими.

«Це дівчина», — подумав я, пригадуючи його тендітну руку, й уявив, як нудьгуватиму в його товаристві. Він вирішив, що мій виграш ми проп'ємо. Отож ми взялися «водити козу», весь час, поки були разом, він видавався чарівним. Хлопець був без сорочки, лише в голубій майці з дуже великим викотом, звідки стриміла його міцна шия, така сама дебела, як і його голова. Коли він повертав її, сам залишаючись нерухомим, то напружувалося велетенське сухожилля. Я спробував уявити його тіло, і, незважаючи на майже тендітні руки, воно видалося мені міцним, оскільки кульші були туго обтягнуті легкою тканиною штанів. Було парко. Гроза барилася Дражливість гравців довкола зростала. Дівчата здавалися якимись обважнілими. Пил і сонце нас пригнічували. Ми зовсім не пили спиртного, хіба що цитриняк. Сидячи біля вуличних сало губів, ми зрідка перекидалися словами. Хлопець усе всміхався з якоюсь нудьгою чи то огидою. Він мені видався поблажливим. Чи він здогадався, що мені сподобалася його пичка, я не знаю, але він нічим не давав цього взнаки. А