Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— Документів. Татових документів.

А-а, всього лиш…

— Він зберігав їх тут. Говорив, що тайники для того й існують, щоб їх грабувати, а тут, серед тисячі книжок, ніхто їх не знайде.

Знайшли ж…

— Вони були складені в одному великому конверті…

У синьому такому, із червоною міткою на куті.

— …і запечатані сургучем.

А на сургучі — герб. Корона, балки і страусове пір’я довкола срібного собаки. Ну не можуть шляхтичі не ліпити свій герб на кожному папірчику!

— Це ж треба, щоб пожежа почалася саме тут?!

Отож-бо й воно. На диво розумні у вас пожежі. Самі починаються, та ще й точно знають, звідки починатися…

Влетіла Марічка і, сплеснувши руками, заторохкотіла:

— Приїхали, мій пане, а поважні які, як індики! Отой, що три тижні тому тут був, якогось головного з собою приволік і ще двох із фузіями[18]. А правда, допитувати будуть? Усіх, чи кого підозрюють?..

«Головного» звали Філіп Залеський, був він не більше не менше, а австрійським намісником Галичини. Але його можна було не боятися. Увесь його занепокоєний вигляд говорив вам, що він переймається щонайперше благополуччям держави, а не вашою скромною персоною. Той, хто був тут три тижні тому, — бродівський комісар, чолов’яга з червоною пикою, настовбурченими вусами і напруженою складкою між бровами… Думати, мабуть, любив.

А от третій, котрого вони із собою приволокли…

Ми пройшли до вітальні, і поки тривали взаємні привітання, я акуратно повкладав у копи[19] те, що бачив, і дійшов висновку, що темна комірчина вуйка Фонся таки краща. Там таких-от хатраків[20] на дух не переносили. Замаскований під простого павука[21], отой третій, із чорними очима, чорним волоссям і чорною борідкою, нагадував єзуїта, який дав обіцянку давити всяку нечисть до гробової дошки. Як таких тільки земля носить?

Четвертий павук стояв на чатах біля дверей. Утікати було нікуди.

— Отож, дорогий мій пане Губицький, я почну прямо, без зайвих слів, — розпочав намісник, коли ми всі повсідалися. — Я приїхав сюди особисто, тому що мій батько, Вацлав Залеський, теж був патріотом своєї вітчизни, як і Генріх Губицький та його батько, і багато інших поляків. Революція поставила Вацлава Залеського на чолі нашого краю, а коли його, романтика до глибини душі, відправили через рік у відставку, він теж уповні відчув усю несправедливість життя. І я досі впевнений, що його отруїли на засіданні уряду, де він захищав до останнього справи своєї Галичини…

Єзуїт поруч кахикнув, намісник підскочив і, зрозумівши, що сказав не зовсім те, що слід говорити очільнику австрійської крайової адміністрації, почервонів, як у нас кажуть, по самі… вуха.

— Сподіваюся, однак, що все, що ви тут почуєте, залишиться між нами. Наш візит неофіційний, тому тут немає вашого опікуна, пана Бохенського, до якого ми вирішили поки не звертатися, повідомивши насамперед суть справи вам. Вашого товариша ми теж попросили б залишити нас… наразі.

— Ні, ваша світлосте! — аж надто швидко відмовив наміснику у його законному проханні Янек. — Він буде присутній при нашій розмові.

А жаль. Я вже було повірив, що з цієї пастки можна вибратися живим.

— Ваше право. Тоді… тоді я продовжу. До нас надійшов тривожний сигнал, і я сподіваюся, що ви дасте мені спростування.

— Тривожний сигнал?

А хіба ти не знав, юначе, що у твоєму домі — лихо?

— Саме так. Бродівський комісаріат поліції отримав анонімного листа, у якому було повідомлено, що ваш батько не отримував цього маєтку в спадок, а здобув його незаконним шляхом, знищивши двадцять років тому всіх свідків і заволодівши майном шляхтича Анджея Губицького і його іменем…

Мала бабусенька сірого козлика…

Янек повільно встав.

— Розумію, що доброзичливців всюди вистачає, і пан комісар не звернув би на анонімку уваги, якби разом із нею не було вкладено цього конверта з російським штемпелем, датованого вереснем 1866 року і адресованого Генріху Губицькому, вашому діду, у Краків. Усередині був лист-відповідь на запит щодо його сина, поручника Анджея Губицького, який як повстанець брав участь у боях із російською армією в Королівстві Польському під містечком Сураж Вітебської губернії, де і загинув у шістдесят третьому році, тобто двадцять три роки тому. Таким чином, він аж ніяк не міг бути вашим батьком.

— Нічого не розумію… — Януш був непорушний, як статуя на Ринку. Тільки морських потвор біля підніжжя не вистачало…

— Прошу ознайомитися… — Намісник простягував пожовклі від часу папірці поблідлому, мов вапно, Янушу. — Ви можете переконатися самі, що…

— У чому я маю переконатися?

Морські потвори зараз справді були б незайві. Якщо вміти ними керувати…

— Ми, звісно, перевіряємо цю інформацію і збираємося надіслати повторний лист-запит до російського військового командування. Ця справа знаходиться на особистому контролі директора поліції, — він скосив очі на єзуїта. — Але, самі розумієте, на це потрібен час, а у світлі останніх подій, які спіткали вас і ваш маєток, маємо бути дуже оперативні і випереджати злочинців. Поліцію часто звинувачують у надто повільній реакції на запити сучасності…

— Які запити? Ви говорите про мого батька!

Намісник витяг іще один папірець, з усього видно,