Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

надів. «А втім, — подумала, — яке мені діло?»

Никодим подав їй два папірці.

— Прошу.

Манька заперечно хитнула головою.

— Не хочу. Не візьму. Нічим буде віддати.

— Ну то й не треба віддавати.

— Не хочу. — Манька насупила брови. — Подумаєш — банкір! — Вона одвернулась і тихо додала: — Хіба що… Даром я не хочу. Хіба що ви підете зі мною.

— Е-е-е… — пробурмотів Дизма і зашарівся.

Манька глянула йому в очі.

— Я вам не до вподоби?

— Та ні, чому ж…

— Теж мені мужчина! — зненацька скипіла дівчина. — У-у, калоша! — І, крутнувшись на підборі, неквапливо рушила додому.

— Панно Маню! — гукнув Никодим. — Зачекайте, підемо.

Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:

— За номер іще п’ять злотих.

— Добре, — відповів.

Мовчки йшли вузькими вуличками.

Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.

Крізь старі сірі фіранки падав сніп яскравого сонячного проміння. В кімнаті було душно, смерділо затхлістю.

— Може б, відчинити вікно? — озвалась Манька.

— Пізно вже, — заперечив Дизма. — Мабуть, десята година. — Пора додому.

Перед невеликим люстерком Манька вищербленим гребінцем розчісувала густі чорні коси.

— Ви знайшли роботу? — кинула вона байдужно.

Дизмі раптом нестерпно закортіло похвастати перед Манькою. Він витягнув із кишені всі гроші і розклав їх на столі.

— Поглянь, — усміхнувся.

Манька обернулась і витріщила очі. Довго дивилася на розкидані банкноти.

— Стільки грошей… стільки грошей… По п’ятсот. До лиха!

Никодим тішився з ефекту.

Дівчина схопила його за рукав.

— Слухай, у тебе було «діло»? — спитала здивовано.

Дизма розсміявся і так, аби тільки, жартома, бовкнув:

— Авжеж!

Манька кінчиками пальців доторкнулася до грошей.

— Скажи… скажи… — прошепотіла, — ти ходив на «мокре діло»?

Він кивнув головою.

Дівчина мовчала, а в очах її світився страх і подив. Вона ніколи б не подумала, що цей тихий їхній пожилець, оцей розтелепа…

— Ножем? — поцікавилась.

— Ножем.

— Важко було?

— Пхі! І не дригнув.

Вона похитала головою.

— Але ж грошей мав… Надісь, єврей?

— Так.

— Я не знала…

— Чого не знала? — спитав Дизма і почав ховати гроші.

— Не знала, що ти такий…

— Який?

— Ну, такий… — Дівчина зненацька пригорнулася де нього. — А тебе не накриють?

— Не бійся, дам собі раду.

— Ніхто не бачив?.. Може, якісь сліди зосталися? Треба бути дуже бережким. Лягаві, знаєш, навіть по відбитках пальців можуть знайти.

— Мене не піймають.

— А, скажи, ти боявся?

Дизма знову розсміявся.

— Е, що там говорити. Ну, ходімо додому. А оце тобі на сукню.

І він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обхопила його руками за шию і ну виціловувати.

По дорозі додому не розмовляли. Никодим вдоволено спостеріг, що ця мала одразу ж перемінилась і тепер зовсім інакше ставиться до нього. Зметикував, що повагу, майже захват, у Маньки викликали не гроші, а ота вигадана історія про бандитські подвиги, йому лестила ця зміна і було соромно, що він, власне, її не заслужив. Тому Дизма ні за що не признався б їй тепер, що все це вигадка.

— Тільки, Манько, — мовив, коли вони піднімалися сходами, — дома ані пари з уст. Розумієш?

— Ну певно.

— А мені доведеться на деякий час виїхати, щоб знаєш… Ну, безпечніше так.

— Розумію. Але ж ти вернешся?

— Вернусь.

Те, що пожилець прийшов разом із Манькою, не справило на Барциків ніякого враження. А от горілку і ковбасу прийняли шанобливо. Валентова зразу ж заслала стіл зеленою цератою, і всі посідали снідати. Скляночка — колишня баночка з-під гірчиці — переходила з рук до рук, а що вона була чималенька, то Дизма незабаром вийняв ще п’ять злотих, і Манька метнулася по нову пляшку. Никодим тим часом заплатив борг за житло, а коли дівчина повернула, сповістив:

— Ну, поздоровте мене. Я знайшов гарну посаду.

— А де? — озвався Валент.

— Не в Варшаві. На провінції.

— Хіба я не казала, — покивала головою Валентова, — в провінції з заробітками завжди легше. Там усього досить. Відомо — селяни.

Всі випили за його здоров’я, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розставив своє ліжко, роздягнувся, жилет із грішми поклав під подушку і сливе зразу заснув.

Валент хвилину сидів мовчки, а тоді з п’яного дива затягнув пісню. Але на нього накинулась Манька;

— Тихо, до лиха, не бачиш — людина спить. Не дадуть відпочити.

Залягла тиша. Валент насунув кашкета і вийшов, його жінка майнула до сусідки — похвалитися: жилець поставив могорич, щоб сприснути нову роботу.

А Манька дістала з шафи батистову хустину і накрила Никодимові голову, бо в хаті було повно мух.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Цілий ранок Дизма