Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

«Довге чекання налякало нас, — згадує Гарріет, — але нарешті наречена з’явилася: її, схожу на білу примару, вів під руку сходами вниз батько. О, як повільно, немов вагаючись, тягла вона за собою довгий атласний шлейф, як спроквола йшла з широких сходів і через залу до вікна в еркері, оздобленого квітами й виноградною лозою. То було дивне й сумне видовище». Наречена Рута була така квола, що свою шлюбну клятву промовляла пошепки. «Її веселощі, — писала Гарріет Монро, — були наче коштовні оздоби на черепі…»

Минуло шість тижнів — і Мері Вокер-Рут померла. Через два роки Рут узяв за жінку Дору Монро — ту саму, яка була дружкою, — і, дуже ймовірно, розбив серце її сестрі-поетці. Практично немає сумнівів, що Гарріет теж була закохана в Рута. Вона мешкала поблизу й часто приходила в гості до подружжя в їхню оселю на Астор-плейс. 1896 року вона опублікувала таку біографію Рута, від якої ангел би зашарівся. Пізніше у власних мемуарах «Житті поета» вона писала про шлюб Рута і її сестри, що він був «настільки абсолютно щасливий, що мої власні мрії про щастя, зміцнені отаким прикладом, вимагали такого самого прекрасного сповнення й аж ніяк не меншого». Але подібного щастя на долю Гарріет не випало, і натомість вона присвятила життя поезії та врешті-решт заснувала журнал «Поезія», в якому допомогла Езрі Паунду торувати шлях до всенародної слави.

Справи в Рута з Бьорнемом ішли пречудово. На їхню фірму замовлення сипалися, мов із рога достатку — частково через те, що Рутові вдалося розв’язати ту хитру задачу, котра мучила чиказьких забудовників від самого заснування міста. А його рішення допомогло місту стати столицею хмарочосів, попри, здавалося б, геть непридатний для такого будівництва ландшафт.

У 1880-х роках Чикаго вибухоподібно розростався і ціни на землю зросли до незбагненного рівня, особливо в центральному районі, на «Колі» (який дістав цю назву через те, що там було розташовано коло трамвайних ліній). Ціни на землю зростали, тож її власники шукали способів, як найкраще використати вкладені в неї гроші. Їх вабила висота.

Найбільш серйозне обмеження накладала здатність людей підійматися сходами, особливо попоївши так, як заведено було в ХІХ столітті, але цю перешкоду усунула поява ліфтів і, що не менш важливо, винахід Ілайші Ґрейвз Отіс — механізм аварійної зупинки, котрий не давав ліфту впасти. Однак інші обмеження ніде не поділися: передусім кошмарний характер ґрунтів на території міста, який спонукав одного інженера висловитися, що закладення фундаментів у Чикаго — це випробування, яке «за підступністю, напевне, не має рівних у світі». Тверда порода залягає на глибині близько 38 метрів, і як з економічної, так і з безпекової точки зору ця глибина для робітників у ХІХ столітті залишалася недосяжною. Між породою і поверхнею землі залягала суміш глини й піску, настільки насичена водою, що інженери називали її терміном «ґумбо»[18]. Навіть під вагою невеликих споруд земля просідала, й архітектори вже заздалегідь залишали запас десять сантиметрів на усадку, сподіваючись, що запланований у проекті рівень землі через певний час зійдеться з дійсним.

На той час знали тільки два способи розв’язувати таку проблему з ґрунтами: будувати низеньке, щоб вона й не виникала, або робити кесони до основної породи. Друга техніка вимагала риття глибоких свердловин, зміцнення їхніх стінок, закачування в кожну повітря під таким тиском, щоб не пускати всередину воду: цей процес спричиняв сумнозвісну кесонну хворобу, від якої подекуди гинули люди, тож застосовувався здебільшого будівельниками мостів, які не мали іншого вибору. Джон Оґастес Рьоблінг прославився Бруклінським мостом, збудованим із застосуванням кесонів, але вперше до цієї техніки в США вдалися раніше, у 1869–1874 роках, коли Джеймс В. Ідз перекинув у Сент-Луїсі міст через Міссісіпі. Ідз виявив, що робітники починають страждати від кесонної хвороби на глибині 18 метрів, а в Чикаго треба було робити удвічі глибші кесони. Із тих 352 будівельників, які працювали в східному кесоні мосту, хвороби, пов’язані з тиском, забрали життя в 12 людей, двох зробили інвалідами, і ще 60 людей від таких станів постраждало — тобто рівень нещасних випадків становив 20 відсотків.

Але чиказькі землевласники бажали прибутків, а в центрі міста прибуток означав висоту. У 1881 році один массачусетський інвестор Пітер Чардон Брукс Третій, доручив фірмі «Бьорнем і Рут» збудувати найвищу конторську будівлю, якої ще в Чикаго не бувало. Назвати її він хотів «Монток». Раніше він дав їм перше центральне замовлення — семиповерховий Ґренніс-блок. У цій будівлі, за словами Бьорнема, «почала виявлятися наша оригінальність… Це було диво. Усі ходили на нього подивитися, місто почало пишатися цим будинком». Товариші перенесли свої кабінети туди на найвищий поверх (по суті, дуже ризикований крок, але на той час про це ніхто не знав). Брукс хотів іще будівлю — на п’ятдесят відсотків вищу. «Якщо, — сказав замовник, — земля витримає».

Партнерів Брукс швидко розчарував, виявився перебірливим і скупим, до того ж йому був байдужий вигляд будівлі — аби виконувала свою функцію. Він давав розпорядження, які на багато років випередили відому вказівку Луїса Саллівена, що форма повинна йти після функціональності. «Уся будівля повинна бути для справи, а не для краси, — писав Брукс. — Її краса виражатиметься в усебічній пристосованості для використання». Нічого з неї не повинно стирчати — ні фігур, ні фронтонів, жодних виступів, які можуть збирати пил. Хотів, щоб усі труби були на видноті. «Оце все приховування труб — це помилка, вони всюди мають бути відкриті, в разі потреби — якісно й красиво пофарбовані». Він навіть прискіпливим оком зазирав у санвузли будівлі. За проектом Рута, під раковинами мали бути невеликі шафки. Брукс був проти: така шафа — «зручне пристановище для пилу та й мишей також».

Найхитрішою деталлю «Монтоку» був фундамент. Спочатку Рут хотів вдатися до тієї техніки, якою чиказькі архітектори користувалися ще з 1873 року, надаючи стійкості звичайним будівлям. Робітники будували кам’яні піраміди на підвальній плиті. Широка основа кожної з тих пірамід розподіляла вагу та зменшувала усадку, а вузький верх