Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

class="book">Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.

Саме трохи — він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.

Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву,[25] лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.

Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.[26]

Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, — написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, — що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!

Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а:

— Склич, Палію,{13} склич дружину Та й підем на ляховщину! Треті півні не співали, Польські замки запалали!

Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим — значно спрощуючи — пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен — ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)

Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського — бо Танський[27] його не любив), — так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта — ні.

У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.

— А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?

Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.

Коли вони опинилися в кімнатці, точніше — у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:

— Ніж у тебе добрий?

Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.

— Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.

Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями — він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.

Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:

— Що?

— Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?

Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»

— Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це — найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро — і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.

Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.

— Зараз поїдемо?

— Ні. — Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. — Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди — все-таки образи висять, людей багато, я диякона