Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Взагалі лейтенант був суворий, високий і худий, одразу позабирав з усіх мобілок акумулятори й не став навіть пояснювати.
І відверто не любив цивільних.
Влад був не згоден з командиром, бо периметр — надійний, що йому станеться від якогось там нещасного дідуся? Хіба він втямить розташування нір, секреток, гнізд?
— Да хоть хтось, синочки, починітє мнє пєчку. Влєтєла, сука, отак в окно — фур, і пєчку, бля, і своротіла, ну шо тепер делать, — не вгаваючи, шамотів старий, — мнє би разок согрєтся.
Влад намагався не дивитися на діда, хоч той стовбичив просто в його секторі огляду, і вже здавалося, що його постать — єдиний цілий орієнтир на пошматованому ландшафті.
— Атайті б немножко, отогрєцца, синочкі, я ж места у вас нє пєрєсіджу, — нудив своє.
Піднесені йому консерви дідок розтикав по одяганках, чай повільно допив і ретельно поставив кружку на асфальт.
Влад намагався не думати про нього, а мріяв про рідний проспект імені Глушкова — уявляв, що там і де стоїть, пам’ять його була розкидана там повсюди, безліч епізодів колишнього життя.
Однак дід повертав до реальності:
— Я й глінкі понемногу натаскал, — шамотів він, — подсобілі б старіку, бля, пєчку би назад сложілі, а? І самі би патом пріхаділі погрєцца.
«Дійсно, сходити б», — міркував Влад.
— Він не перезимує, — сказав уголос, бо вже наслуханий, які тут, на Донбасі, холодні зими.
— І не думай, — буркнув лейтенант. — Тут треба бути. Хай йому свої помагають.
Хоча які тут свої? В селі лишилося кілька жилих хат, добре, що потрощених, є де палива назбирати.
— Голосував за Януковича? — не вмовкав лейтенант. — За лугандонів голосував? Тепер ходи й скигли, — сплюнув набік.
Дідусь одійшов аж до стовпа, однак жалібно став, хотів розвести руками, але тільки ляснув об поли.
І знову став.
— Ну що ти ждеш? Бо, диви, вертольот прилетить, вріже, — нервово озирнувся на небо Влад.
Коли він одсунув запинало й ковзнув у бункер, йому аж дух сперло від тепла — розжарено сяяла буржуйка й тепло розходилося низькою стелею, під нею мліло кілька бійців, обійнявшись з автоматами; та ще по стінах відсвічували теплом різні дитячі малюночки з привітаннями.
— Чуєш, Вітько, — тихцем штовхнув він крайнього, — десь у тебе в хазяйстві кельма була?
— Йди на хєр, — не розплющив очей той.
— Да тут сходити кудись нада, — шепнув на вухо Влад, і вже зметикував, що через північний лаз можна просковзнути непоміченим.
— Оп’ять ти про свого діда? — надувся той. — Да хєр з ним.
— От тобі все хєр, скіки там тої мороки?
— Через таких, блін, дідів, ми тут і торчим, ти б його, суку, спитав, за кого він, сука, руку тягнув? Всі вони тепер тут скиглять, самі винуваті.
Знову замружився, набираючись тепла, бо прогрівся вже й бронік, Вітько був завбачливий, навіть у ньому й спав, а на підколи не відповідав,
«бо ви мудаки, як ті посунуть, то не будуть ждати, коли ви в броніки влізете».
Словом, був взірцем завбачливості, як і всі волиняки, туди під металеву пластину підклав товсту книгу, «бо метал холодить», брехав, насправді десь винюхав, що самураї робили панцери з паперу.
Влад хлюпнув у кружку чайку, обхопив рукавичками, й тепло крізь пальці потекло до рук, а зі шлунка гарячий напій сотався назустріч, аж мимоволі подумалося — скільки того щастя треба?
Озирнувся на Вітька — цих волиняків не розбереш: чи спить, чи прикидається, бо й той мав теорію: «спати треба упівока: одним оком поспав, потім — другим, куди квапитись?»
Він мав на увазі «квапитись до смерті» і потайки мріяв, як приїде на якийсь курорт і виспиться вже в два ока.
...Дідок більше розгубився, аніж зрадів, побачивши на порозі солдата, що похапцем вийняв кельму, — справді, півпічки розкурочено, інше все посунулося. Влад, що міг, наквецяв глиною і підсунув, підпер на місце, орудуючи цеглинами швидше, аніж старий вдячно торохтів:
— Ой, синочка, вотак, сука, влетела, — показував на вікно, — окошко-то раз — і в кускі! Харашо, шо не взорвалась, сука, бо тут, бля, всьо разнесло би.
Вікно було заліплене каламутним поліетиленом, однак світло пробивалось.
Влад навіть не подумав, а за роботою не додивився, що старий, балакаючи про своє воєнне дитинство — «понаєхалі, сукі, на моциках, представ: у каждого, бля, по моцику! Сказано, фашісти, всі такі ситиє, вєсьолиє», — чомусь одсовувався потроху в куток, а очі вже не сльозилися.
Лишилося пару цеглин, і коли Влад потягся по них — врятував поліетилен, — мутна його поверхня заломилася швидкими боковими людськими тінями.
Влад кинувся під вікно, хапнувши «калаша», просунув знизу й дав чергу туди, куди й тіні — і тут же зворотні кулі цьвохнули по розтрощеній фрамузі, Влад перекотився до порога, штовхнув стволом двері — й зустрічні кулі розчахнули одвірок. Хлопець викинув надвір гранату й зготував другу. Рвонуло так, що поліетилен вкинуло всередину, дід сяяв жахом, німо упершись очицями в бійця, що випромінював страх, бо на старого не глянув ні разу.
Несподівано аж із вулиці у двір вдарила довга черга, в цілий ріжок, однак не по хаті, а попід задній паркан, кілька голосів там скрикнуло, але за другим ріжком усе вмовкло.
А надто дід — він жалібно втискався в куток, втупившись у гранату, якою Влад замахнувся, але не кидав, очікуючи знадвору бодай поруху.
— Гей, земляк, — почув він раптом знадвору знайомий голос, і насилу збагнув, що це Вітько, — ти там живий?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Укри. Бойова проза», після закриття браузера.