Енн Файн - Позаду льодовні

Перелісок дихає прохолодою. Сонячні промені просочуються крізь гілля та листя, розсипаються цятками та бризками на землю і на річку, на Касс і на мене. Тут ніколи не стає так душно і гаряче, як у чистому полі. Час від часу чути, як перегукуються тато з Джеймісоном, а з-за великих клунь долинає рокіт трактора. Ми всідаємося на березі — там, де річка звивається позаду льодовні, біля старого мосту. Тут наша місцина — маленький овальний клаптик прим’ятої трави; а всього за кілька кроків — прохолодна темна западина в трухлявому пеньку, в яку ми кладемо принесені харчі.

Касс лежить долілиць на рушнику, розкинувши ноги і руки. Вона витягує з нього зубами нитки, а потім жвакає їх у вогкі маленькі кульки та спльовує у воду. Я сиджу біля неї та висмоктую сік з травинки за травинкою, дивлячись, як кульки відпливають і зникають з очей за поворотом. Одяг на мені важить неначе півтонни, у ньому жарко й незручно. Комахи неабияк нервують своїм дзижчанням і постійними атаками. Я роздратовано відбиваюся від них, чекаючи, коли прийде Ліса.

Вона приходить кожного ранку, щойно в неї з’являється можливість, після виконання всіх дрібних дурнуватих завдань, які для неї заздалегідь придумує її батько, перш ніж сам іде на ферму. Коли мій тато посилає мене почистити свинарник, намішати корм чи змастити машини, то це справжня робота, і якщо я не впораюсь, то її буде змушений робити хтось інший, бо від цих справ нікуди не дінешся. А Джеймісон доручає Лісі виконувати всяке безглуздя, як-от змести все гілляччя зі стежки, якою ніхто ніколи не ходить, або ж порахувати, скільки головок салату-латуку дозріє на продаж наступного тижня, ніби від точного числа щось залежить!

Мама каже, що краще б Джеймісон наказав Лісі приготувати собі смачної поживної їжі, чи попідшивати одяг, чи зробити домашнє завдання. Але Джеймісону, схоже, чхати на все це. Інколи мені здається, що йому так само чхати і на нерозчищені стежки чи напівдостиглий салат-латук, однак щоразу, коли Ліса недбало виконує його доручення, він здіймає бучу. По-моєму, йому просто подобається бодай зрідка давати накази, а не виконувати їх. Йому тоді трохи відлягає від серця: коли Лісі доводиться працювати, хай навіть її робота полягає у виконанні геть безглуздих дрібних завдань, то і його життя вже не видається аж таким безрадісним.

Тому нам частенько доводиться довго її чекати. Але того дня, коли ми посварилися, Ліса прийшла ще пізніше, ніж зазвичай, аж по обіді. Я все чекав і чекав на неї, годинами прислухаючись до кожнісінького шереху і потріскування гілок, і вже майже втратив надію, що вона таки прийде, а Касс тим часом лежала поруч і безтурботно спала.

Ліса вийшла на сонце з-поміж присадкуватих кущів на протилежному березі річки, коло мосту. Вона йшла, не видаючи ні звуку. Спочатку я лише помітив, як блимнув білий колір її шкільної блузки. Касс охочіше померла б страшною смертю, аніж зайву годину поносила шкільну блузку, а от Лісу це аніскільки не турбує. Вона носить її й у вихідні, й у свята, ніби це звичайнісінька сорочка. Того дня блузка в неї була навипуск, а половина ґудзиків розстібнута, хоча манжети лишалися застібнутими. У руці Ліса тримала величезну широку й обвислу солом’яну штукенцію — татів поношений бриль. Ліса видурила його в тата минулого літа під час косовиці, а потім так і не повернула.

Вона йшла настільки неквапливо і здавалася такою спокійною та щасливою, що мене аж охопило роздратування — я ж так довго мусив на неї чекати! Я спостерігав за Лісою: вона простягнула руку та потрусила дерев’яне поруччя, нібито хотіла перевірити, наскільки воно ненадійне.

Міст уже давним-давно прогнив наскрізь. Тато постійно повторює, що він от-от упаде, але Джеймісон вряди-годи ним користується, коли за негоди хоче скоротити шлях додому. Щоб перейти міст, потрібно точно знати, куди можна ступати, а куди ні, — такий він небезпечний.

Різьблене декоративне поруччя звисає над водою під неймовірними кутами, тому надії опиратися на нього, якщо, бува, застрягнеш десь посередині, фактично немає. Потрібно не втрачати пильності до самісінького кінця, щоб не переплутати, на яку дошку ступати можна, а яка під вагою тіла почне ламатися на друзки.

Ліса завагалася перед першою дошкою. Я теж зупиняюся на початку, але для того, щоб промовити хитру римовану лічилку, яку вигадала Касс, щоб завжди починати складну переправу з тієї ноги. Натомість Ліса застрибнула на викривлене і хитке поруччя та завмерла на ньому, випростана і босонога, розвівши руки в різні боки.

Я хотів крикнути їй, щоби була обережною, але злякався, що вона наполохається і впаде. У мене перейняло подих. Касс почула. Вона підняла голову і, затуливши очі рукою від сонця, теж узялася спостерігати, як Ліса повільними плавними кроками канатохідця рухається по страхітливо вузькому поруччю, яке посередині так небезпечно прогинається, і різьблений бік випинається назовні нерівною обшарпаною аркою.

Ми мовчки спостерігали за Лісою, аж поки вона дійшла до прибережних заростів очерету. Насправді річка не така вже й небезпечна, вона навіть не глибока, хіба що після дощів; а втім, у мене спітніли долоні й увесь час було таке відчуття, ніби перелісок, Касс і я раптом кудись зникли, а існує тільки Ліса на тому мосту.

Вона стрибнула на твердий земляний берег. Ліса перейшла міст удвічі швидше й легше, ніж будь-коли вдавалося мені чи Касс, і навіть не випустила з рук бриля.

— Викаблучується, — буркнула біля мене Касс.

Ліса помахала нам і, пробираючись крізь високу траву, крикнула:

— Ви це бачили? Бачили мене?

— Ні, — відповів я. — Я нічого не бачив, — мене, як і Касс, це бісило.

— А я все бачила, — додала Касс,