Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди почали забрідати всілякі зайди, а то й гірше – цілі зграї голодних бродячих псів, яких Білка боялася більше за все. Навіть більше за підлітків, які жбурляли в неї камінням та тишком, коли ніхто не бачить, боляче били ногами під живіт. Проте не тільки підлітки завдавали їй болю – часто дорослі люди кидали на її адресу щось лайливе, зле, або без жодних на те причин, просто проходячи повз, перевертали ногою миску з їжею, – і вона ніяк не могла збагнути, що має зробити, щоб убезпечити себе від таких безпричинних нападів. Білка не могла усвідомити мотивів, які штовхають людей до агресивної поведінки, – вона не претендувала на їхню територію, на їхню їжу, взагалі ні на що, окрім тієї зайвої їжі, яку їй давали вони самі, й на будку, яку вони ж і збудували, тож і не могла збагнути, як поводитись. А відповіді «просто так» в її собачому рефлекторному апараті не існувало. Ніщо на світі не може відбуватися «просто так» – ця істина міцно з самого народження закріпилася в її підсвідомості. Якщо ти розумна істота, звісно. Тож це суто людське поняття – зробити щось гидке або гарне «просто так», навіть не задля розваги. Можливо, завдяки механізму, який вмикав це словосполучення в дію, люди і стали безпосередньо такими людьми, якими є нині, хто знає. Але саме тому вони не собаки, от це абсолютно точно.

Живучи поруч із будинком, біля занедбаного дитячого майданчика, Білка ставала свідком багатьох таємних розмов і побачень, гучних скандалів та ніжних поцілунків. Але переважно її життя протікало без пригод, у мирному спілкуванні та обміні енергією з людьми. Їй подобалося лежати біля дядька Семена і його друзів, що ввечері сиділи за столом і грали то в карти, то в доміно; подобалося слухати грубі чоловічі голоси, в яких відчувалася сила і впевненість, подобався звук, із яким камінець доміно вбивався в стіл і смачне слово «риба!»; не подобався гіркий запах тютюну та горілки, коли хтось нахилявся, щоб потріпати її по загривку; але якби хтось із гравців раптом скомандував «фас», вона б не вагаючись виконала команду. Дивно, але Білка звідкілясь знала, що означає «фас», хоча ніколи не чула цього слова. Проте «фас» їй часто снився: короткий гучний рваний звук – і ось вона мчить полем, висока трава приємно лоскоче живіт, б’є по морді, а вона мчить, наче стріла, в бік темної крапки, що стрімко пікірує вниз на фоні блідого неба і густих темних сосен.

Найбільше ж Білка любила гратися з дітьми і слухати їхні дзвінкі, сповнені енергії і веселощів, голоси; бігати навколо гойдалок за Олею; подобалось, коли її чухають і гладять ніжні маленькі долоньки, взагалі, їй тут подобалось, бо тут ситно і затишно. Її цікавили дитячі розмови, особливо про різноманітну їжу, весілля, в тому числі, собачі, хоча вона навіть не здогадувалося, що то за процедура, а також про майбутнє: наразі, діти часто говорили про кладовище тварин, де вже поховані: горобчик, якому довго лікували крильце, аж поки товстун Вітасік випадково не наступив пташеняті на голову, кошеня Мурзилка, яке повісили на мотузці для білизни невідомі хулігани, та безліч метеликів, жуків, хробаків, замучених у спеціально створеному концтаборі для комах самими дітлахами. Прислухаючись до розмов про те, як гарно прикрашені могилки, як діти поминали загиблих птахів, тварин і невинно замучених комах та пили лимонад за спасіння їхніх душ, Білка й сама мрійливо прижмурювалася і уявляла свою могилку, та й взагалі перспектива бути похованою цивілізовано, в колі поважних істот, вселяли впевненість у післязавтрашньому дні – в цьому дворі за масовими похованнями за гаражами завжди знайдеться, кому доглядати. Єдине, чого вона не могла уявити і збагнути, – що діти виростуть, та й сама вона колись стане дорослою собакою. Білка неодноразово помічала, що час тече для неї трохи швидше, ніж для людей, тож цуценята також дорослішають і розумнішають значно швидше за людських дітей. І в цьому факті вона вбачала небезпідставну перевагу чотириногих над двоногими, бо чиїми ж ще голосами глаголить істина, як не голосами швидко вирослих цуценят?

Білка навчилась потроху розрізняти і в дорослих людях – в їхніх звичках, вчинках, словах, відчуттях та поняттях – причини та наслідки. Хоча, як уважно не слухала, не могла для себе з’ясувати остаточно двох понять: добра і зла, тобто що люди вважають гарним, а що – поганим. Чи то є одне й те саме, чи то різні речі, бо вживаються і сприймаються ці слова інколи зовсім у протилежному значенні, в залежності від осіб та обставин, непослідовно, зовсім не як обов’язкова команда для негайного виконання, а як щось малозначуще. Так дивно: що для однієї людини – гарно, для іншої чомусь – погано; яка нісенітниця, і як же люди разюче відрізняються в цьому від собак, для яких або добре, або погано, або кістка, або палка – і третього не дано. Люди вважають себе напрочуд розумними, але вважати так немає жодних підстав, бо за таке довге своє існування вони ніяк не можуть організувати себе як слід, тобто їхнє відчуття власної небезпеки з віком та часом лише зростає, і кому, як не собаці, це відчувати? От, наприклад, якщо розділити людей на хороших і поганих за тим принципом, що ті, хто її, Білку, годує і гладить – то добрі люди, а ті, хто б’є і сварить – злі, то як пояснити такий факт, що добрі і злі люди можуть запросто жити в одній квартирі разом, укупі їсти чи не з однієї миски і таке інше? От люди кажуть, що їх єднає любов. А що таке любов? Яке це почуття – гарне чи погане, якщо може об’єднувати добро і зло під одним дахом? І кого в такому разі потрібно боятися більше – людей, які тебе щиро люблять, як Оля, наприклад, чи тих,