Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.

— Але ще сейм нічого не сказав, — відповів Жолкевський. — Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.

— І що тоді?

— Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть мою відмову воювати за короля ті ж Потоцькі! Та Стефан спить і бачить, як на мене опускається королівська опала. Ні, хоч і не люба мені ця війна, відмовитися я не можу.

Тим часом за вікнами раптово потемніло, і одразу линув дощ.

— Ну от і знайома жовківська погода! — усміхнувся Хмельницький. — Наші хлопці змокнуть...

— Ну, це не найстрашніше для них! Краще рости будуть.

Одночасно з цими словами за дверима почувся шум — це втекли від дощу сини.

На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше — дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.

Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)

— Бідна земля... — озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.

— До чого тут земля? — невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. — Це я змок як хлющ!

— Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере...

Амвросій закрив книгу і підвівся.

— Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трішки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вішай — якщо великий дощ, там капає вода.

Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку єдиного стільця.

— Як ярмарок? — поцікавився Амвросій. — Багато вторгували?

Тарас задоволено вийняв з кишені штанів монети.

— Ось. Це за сьогодні, а ще й вчора також... — сказав він.

— А сьогодні що?

— Пані Жолкевська вчора у мами замовила нашої печеної риби. Цілих двадцять штук! Я щойно відніс до столу гетьмана. Він мене похвалив! — гордо закінчив хлопець.

— Ти бачив пана гетьмана? — засумнівався брат Амвросій.

— Не вірите? Їй-бо, я дійсно розмовляв із паном гетьманом! Там із ним були ще двоє поважних панів і двоє хлопців — Ян та Богдан. Ян — це син пана гетьмана, — уточнив Тарас.

— Гаразд, вірю, — примирливо підняв руки Амвросій. — Якщо ти так запросто розмовляв із польним гетьманом, то чому він не запросив тебе до столу?

У голосі монаха чулися глузливі нотки, але Тарас вирішив не зариватися.

— Я лише приніс рибу, — повторив він.

— Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.

— А ви рибу вже з’їли? — поцікавився Тарас.

— Так, зранку. На сьогодні мені вистачить.

— Тоді я завтра принесу вам хліба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понеділок знову піду до міста. Мошко посилає мене до костелу.

— Ти подумав над моєю пропозицією? — раптом запитав Амвросій.

— Щоб стати монахом?

— Щоб прийняти постриг.

— Пробачте, ще ні, — винувато відказав Тарас. — Та й не лежить моя душа до чернечого життя! А насильно, ви самі так кажете, ніщо не любе Богові! І до того ж...

— Що?

— Я хочу з вами порадитися.

— Я тебе уважно слухаю, — заохотив брат Амвросій.

— Пан гетьман скоро відправляється на війну і запросив мене вступити до його війська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фігура могла будь-кого збити з пантелику щодо віку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросій повірив одразу.

— А ти?

— Я хотів запитати вас, перш ніж вирішити остаточно.

— І що тобі пообіцяли?

— Що ніхто більше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

— З ким їде воювати гетьман Жолкевський? — поцікавився монах.

— З Московією.

— Ну, це не новина. Пам’ятаю, років чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

— Так.

Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.

— Що скажете? — запитав Тарас.

— А що сказати? А чи вона тобі потрібна?

— Хто?

— Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?

— А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на