Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— У тебе кров.

— У мене є серветки.

— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.

— Ні, — відказала я.

— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?

— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.

— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.

— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.

Пес почує мене — моє «Допоможи!»

Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…

Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.

— Їх нікого немає, — сказав він.

— Вони в раю? — запитала я.

— Мабуть.

— Їх немає…

— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!

— Дівчинку треба лікувати.

— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я.

— Я теж мріяв.

— Нам краще поїхати, — сказав мисливець.

— Їдьте, — сказала я.

— Давай я тебе поцілую, — мовив вітчим, — бо дядечки поспішають.

Перша ніч у божевільні. В палаті — метр на два. Вони прив’язали мене, вони влили в мене якоїсь гидоти, вони хотіли, аби я спала. А я лежала і слухала вітер. Я слухала шум гілок.

Маленька дівчинка в грубезних ременях. Я змогла виборсатися, але не зуміла скинути довгої сорочки, тепер єдиний мій одяг — величезний балахон, що обплутав мене завузлованими рукавами.

Троє ґрат? Навіщо так багато?

Троє ґрат! Зробіть мене водою! Зробіть мене стеблом! Прорости, витекти і опинитися там.

Вовчику-братику! Песику-братику!

Лише сосни погойдують верхів’ям. Лише вітер і місяць у хмарах — набряклою пикою п’яниці, сірими плямами довкола очей.

— Дитиночко, — сказав Місяць. — Життя — це чистісінька нісенітниця. Дитинко, — він не сміявся. — Що для тебе пістолет? Мій був великий і тяжкий. Завжди з собою. Де він зараз, ти знаєш? Я виміняв за нього трохи вина.

— Якби в мене був пістолет, я була б вільна.

Коли б самотність була привидом, якби ж то страх можна було помацати рукою… Щойно вони побачили, якою ти народилася, вони створили тугу і позбавили глузду все, у що ти можеш вистрілити.

— Старий п’яниця, — сказала я.

— Молода дурепа, — озвався він.

— Іди до біса.

Він одвернувся до іншого вікна, і я почула:

— І про що ти думаєш? Звісно. Розітни себе. Випусти із себе біль.

Я почула, як він запитав у відповідь:

— Ти потерпиш?

— Авжеж, — сказав Місяць. — Потерплю. Давай.

Він завив, і відразу ж по всій лікарні сотнею божевільних голосів заволали інші безумці. Дикий хор біснуватих, пісня, що змусила Місяць усміхатися та мружитися, — він діставав задоволення від купання в чужому болю.

Я народилася в пеклі? Дивно, але чому тільки я?

Можливо, я падучий янгол? Так, я буду янгелом, з великими чорними крильми за спиною.

Любий татусю! Ось уже вісім разів поспіль ти робив мені всілякі капості, а я все одно люблю тебе. Я пробачала тобі стільки, що ти вирішив —