Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Навіть якщо мій світ візьметься кригою та вкриється снігом, Кіт дізнається:

«Мене вже немає».

Я не люблю плюшевих ведмедиків. Тільки живих звірів.

Іще є Зламаний Робот, але він з'явився вже по тому, як мені наснились риби, весілля та дерево, і я сказала собі:

— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.

Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.

Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:

— Молодця.

Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.

Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.

Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:

«Допоможи!»

І Вовкові:

«Рятуй!»

А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.

— У вас кров, — зауважив таксист.

— Де? — здивувалася я.

Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?

— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.

Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:

— Швидше! Вона уб'є себе!

Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.

— То віддасиш мені гроші?

— Ні.

— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.

Двадцять метрів.

— Хлопці.

Мій прудкий пістолет.

— Я рада вас вітати.

— Пах!

Мій улюблений коридорчик. Картини, вішалка, полички, мої вітражні двері. Шкода псувати їх, але навпроти стоять одинадцять розлючених чоловіків: п'ятеро мисливців, лікар та ще п’ять санітарів!

Перший звів пістолет, і я вистрілила:

— Пах!

— Татусю, а чому ти без адвоката, без мами та судді?

Я стріляла у стелю, і половина з них упали.

— Чудово! — сказала я. — Граємось у кегельбан!

Одинадцять кеглів у кінці довгого коридору.

— Пах! — знову ні в кого не влучила, але вибила сім із дванадцяти.

Вони вирішили, що я жартую, підвелися та ступили крок уперед. Мисливці дістали пістолети, а обличчя лікаря налилося кров’ю.

— Ти в жилеті? — поцікавилась я.

Перший кивнув, і тепер уже я вистрілила в нього:

— Класний жилет.

Його відкинуло до задніх, а з живота посипалися уламки титанових пластин.

— А ти? — запитала я в другого.

— Теж, — відповів він.

— Ти певен?

— Па-пах!

Але вони розступилися, і куля вилетіла крізь відчинені двері.

А потім там, у дверях, з’явився мисливець із величезною рушницею, і величезна куля з пресованої чорної гуми вдарила мене в груди, відкидаючи до стіни.

Якби там був рояль! Як загримів би посуд, коли б там стояла шафа!

Величезна чорна куля вдарила мене в груди, і все довкола стало чорним.

Я знетямилася.

— Ну? — запитав вітчим.

— Боляче, — сказала я.

Мене підняли у зв’язаній сотнею вузлів гамівній сорочці, відібрали в мене