Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Бажано, однак, зрозуміти, чому ж письменник звернувся до такого сюжету. Невже задля того, щоб затаврувати Катаріну Блум? Гадаю, відповідь закладено вже в самій назві повісті: ...або Як виникає насильство і до чого воно може призвести». Хіба не ясно, що насильство тут — це дії держави, поліції, преси, а постріл Катаріни Блум — тільки їхній наслідок? Белль був переконаний, що насильство неминуче породжує у відповідь насильство, тому спроби викорінити його силою не можуть породити нічого, крім замкнутого кола самовинищення. 1972 року він написав у італійській газеті «Ля провокаціоне»: «Я прагну милосердя, а не жертв! І кажу весь час і настійливо: бог — це бог живих, а не мертвих».

Хтось може сказати, що заклик цей наївний, бо в ньому нема конкретних пропозицій. Письменникові, проте, не конче бути зцілителем, він може зробити світові неоціненну послугу й у ролі діагностика. А реальні акції — справа політиків. І хіба в другій половині 80-х років найкращі з них не докладають зусиль саме до того, щоб урятувати нашу планету від насильства?

Та повернімося до Белля. Він (сподіваюся, мені пощастило це показати) — не апологет слабості. Людська непереможність люба йому не менше, ніж Хемінгуеєві чи Ремарку. Але він інакше її витлумачує, не тільки не ототожнюючи (а-ля Ремарк) з непереможністю солдатською, а й не прирівнюючи (а-ля Хемінгуей) до ковбойського «кодексу честі». На щиті Генріха Белля стоїть слово «терпимість», що годиться швидше лицареві Печального Образу.

З

1979 року вийшов Беллів роман «Дбайлива облога». То був час розгулу політичного тероризму, коли вершителі доль західного світу почали відчувати себе ніби бранцями власної системи. І в романі все починається з того, що вже літнього газетного магната Фріца Тольма щойно обрали головою якоїсь Спілки. Очевидно, Спілки підприємців або, як це тепер сором'язливо називають у ФРН, Спілки роботодавців. Отже, Тольм — людина, що стоїть біля самої вершини фактичної влади у країні. Родом занять і деякими рисами біографії він навіть нагадує реального короля преси Цезаря Акселя Шпрінгера: беллівський герой, як і Шпрінгер, 1945 року дістав від англійських окупаційних властей ліцензію на видання газети, оскільки не був зв'язаний з нацистами, і з скромної провінційної газетки виріс неосяжний концерн. Однак Тольм — постать, на Шпрінгера зовсім не схожа, через те й доля в нього інша. Він не прагнув такої кар'єри і, бувши за освітою мистецтвознавцем, залюбки став би директором художнього музею. Видавнича імперія розрослася незалежно від його волі, підлягаючи власним законам, і навіть усупереч його волі: зовсім недавно вона, наприклад, проковтнула останню в Рейнській області незалежну газету, яку Тольм без огиди брав у руки, і тепер він не читає газет зовсім.

Симпатичним капіталістом був іще Френк Каупервуд із драйзерівської «Трилогії бажання» («Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Не позбавлений привабливості й ролланівський Тимон у «Зачарованій душі». Але вони імпонували читачеві своєю активністю, енергією, могутністю: адже на них іще падав відблиск титанів буржуазного світу, виведених колись Бальзаком. А в романі «Дбайлива облога» діяльні капіталісти, навпаки, малосимпатичні, якщо не відразливі зовсім. Це — права рука Тольма, «сірий кардинал» Амплангер, колега з іншої галузі Бляйбль і, звичайно ж, Тольмів зять Фішер. Вони, втім, для європейської літератури XIX — XX сторіч досить традиційні. Зате Тольм у ній — явище нове. Бо він не лише пасивний, а й слабкий, добрий, терплячий. Він — невільник свого багатства, власної примарної влади, іграшка в руках не тільки Амплангера, але й референтів, секретарів.

Обидва Тольмові сини подалися в ліві екстремісти. Один із них, Рольф, навіть сидів у в'язниці й тепер, позбавлений можливості працювати за фахом, живе в селі з молодою комуністкою Катаріною. А Рольфова дружина Вероніка, забравши сина, втекла з Беверло, колишнім Рольфовим приятелем, майже названим сином старого Тольма. Цей Беверло подавав великі надії в банківській справі, його чекала блискуча кар'єра, а він став терористом і відверто погрожує підірвати Тольма, Бляйбля, Фішера й решту, навіть дещо з цією метою вже зробив. І через це всіх їх тепер пильно охороняє поліція: варта навколо замку, в якому живе Тольм; машини з увімкненими сиренами й вертольоти, що супроводжують його лімузин; тотальна перевірка всіх гостей і відвідувачів; ретельне прослуховування всіх телефонів. Це водночас і охорона, й нагляд: адже потенційні Тольмові вбивці певною мірою належать до його сім'ї.

Все в цій сім'ї змішалось, переплуталося, стало з ніг на голову. Навіть доти тихесенька католичка-дочка, дружина Фішера, втекла з молодим поліцейським із особистої охорони, спершу від нього завагітнівши,— втекла, бо від Фішера не можна було не втекти та й у її обложеній віллі не було інших, привабливих чоловіків. Усе це — якийсь абсурд, порочне, зачароване коло, саме існування в «облозі». І Тольм не протестує ні проти охорони, ні проти нагляду, ні проти доччиної втечі, ні навіть проти замахів Беверло. Він тільки відчуває страх, боїться навіть слуг, щохвилини чекає від них удару. І бачить, що пануюча в країні система — це Кронос, який пожирає власних дітей. Чи не означає це, що вона, система, приречена, сповзає до краю прірви? Адже герой шепоче на вухо дружині: «Кете... я мушу тобі щось сказати».— «Кажи».— «Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати».— «Що саме?» — «Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...»

Тольма обрали головою правління Спілки як «найвразливішого, найслабшого, до того ж його зв'язують з „тими“ кревні узи... Поступливий і лагідний, він усе ж в одному виявив твердість і непохитність — у бажанні разом із дружиною поховати на тихому сільському кладовищі безталанного Беверло, що готував замах на його життя. Беверло вистежили в Стамбулі, і він знищив себе, прихопивши з собою на той світ іще й двох поліцейських. Участь Тольма в похороні Беверло — виклик Спілці; це коштуватиме йому посади голови правління. Але Тольм, не вагаючись, іде на цю жертву. Заради