Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

чого? Щоб відстояти своє право на терпимість. І це розуміє навіть начальник охорони Гольцпуке. ...І коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват».

У Белля, либонь, немає іншого твору, що був би так глибоко пройнятий почуттям терпимості, як «Дбайлива облога». Виступаючи 15 серпня 1979 року на прийомі, влаштованому його постійним видавництвом «Кіпенгойєр і Віч», Белль іронізував над слівцем nett («милий», «симпатичний», «люб'язний» і т. ін.) та аморфністю його численних значень. Але саме це слово він найчастіше використовує як епітет, характеризуючи зовсім різних персонажів роману В цьому є не лише іронія, а й глибокий зміст.

В одній зі своїх «Франкфуртських лекцій» (з ними він виступав перед студентами тамтешнього університету в зимовому семестрі 1963—1964 років), Белль вдався до аналізу відмінностей між німецьким та європейським гумором. Їх, на його думку, найкраще розглянути крізь призму відмінностей між «Дон Кіхотом» і Вільгельмом Бушем — автором досить популярних у минулому сторіччі й досить злісних історій про малих бешкетників Макса та Моріца. У Буша, вважає Белль, маємо справу із «знищенням окремого, людини, homo, людяного». Це нібито і є «німецький гумор». А втім, не варто ловити Белля на слові — адже він тут-таки й спростовує себе, протиставляю чи Бушеві іншого німця, славетного письменника кінця XVIII початку XIX сторіччя Жана Поля Ріхтера. «Гумор,— цитує його Белль,— це піднесене навпаки, він знищує не окреме, а кінцеве через контраст із його ідеєю. Для нього нема окремої глупоти, нема дурнів, а є тільки Глупота і знавіснілий світ».

Такий вигляд це має у більшості випадків і в самого Белля — у романі «Дбайлива облога» та в інших творах: світ поганий, влаштований недосконало, а для окремої людини нерідко знаходиться виправдання, принаймні добре слово. Але тільки за умови, що людина ця і справді — окрема.

 М. Райх-Раніцкі писав про героїв Белля, що вони «гідні співчуття жертви історичних обставин, безпорадні посередності, бентежні індивіди, яким і на думку не спадає за щось чи проти чогось боротися». Можливо, ця характеристика й накладається на персонажів декотрих ранніх оповідань письменника, воєнної повісті «Поїзд точно за розкладом» (1949), воєнного роману «Де ти був, Адаме?» (1951), а почасти й на Фреда Богнера з «І не промовив жодного слова...» чи на Неллу Бах із «Дому без господаря». З Раймундовим і Неллиним приятелем Альбертом Муховим, цим поборником порядку, цією людиною обов'язку, справа складніша. Та в подальших творах формула Райх-Раніцкі вже зовсім не «спрацьовує».

В критиці вже стало звичним твердженням, нібито Белль — співець «маленької людини». Можна заперечити, що ще Нелла була дочкою фабриканта, що Ганс Шнір — син вугільного магната, що Фріц Тольм — глава газетного концерну, що дія «Жінок на тлі річкового пейзажу» взагалі відбувається у найвищих сферах, серед партійних лідерів, міністрів та банкірів. Не варто, однак, прискіпуватись: адже поняття «маленька людина» — аж ніяк не просто соціальне. І, скажімо, Фріц Тольм, незважаючи на свої мільйони, до певної міри все ще «маленька людина».

Згадаймо краще, де витоки цього виду літературних героїв. Безперечно, у класичній російській літературі: в гоголівській «Шинелі», в усіх тих Дєвушкіпих, Голядкіних, Мармеладових Федора Достоєвського. А в Німеччині XX сторіччя такі взірці по-своєму наслідував Ганс Фаллада. Його Піннеберг із роману «Маленька людина, що ж далі?» (1932), його Куфальт із «Хто скуштував тюремної юшки» (1934) чи нарешті Енно Клюге з «Кожен помирає насамоті» (1947)— це й справді принижені й скривджені. Так, вони нещасні, приречені, нерідко огидні й усе ж мають право на існування, гідні нашого заступництва, бо й вони — люди. Така філософія Фаллади.

У нього «маленька людина» — представник сірої стражденної більшості, частинка натовпу, лиш на мить із нього волею автора вихоплена. А от беллівського героя вирізняє з натовпу власна його особливість, окремішність. Певною мірою він завжди нетиповий.

Взяти хоча б центральну постать «Групового портрета з дамою» Лені Груйтен. Сама побудова роману ніби покликана переконати, що Лені — не вигадана, не складена з непримітних рисочок багатьох особин, а виявлена у справжнісінькому житті. Розповідь імітує (і воднораз пародіює) пошуки письменника-документаліста. Автор (надалі він іронічно-серйозно називає себе «авт.») збирає на Лені досьє, і воно розбухає за рахунок даних, що їх подають численні й різноманітні добровільні «свідки».

Але чим же заслужила Лені таку пильну увагу до себе? Адже в школі вона вчилася погано (хоч і написала була вартий уваги твір про Клейстову новелу «Маркіза д'О...») й ходила там у «дурепах». Та й у наступні роки її освіта не вельми поглибилась (хоч вона дещо читала, прекрасно виконувала деякі фортепіанні п'єси і співала на слова несподіваних для неї поетів — таких, як Тракль та Гельдерлін). Одне слово, виділяв Лені зовсім не інтелект, а непомильне, цілком природне моральне чуття. Вона, як запевняє «авт.»,— «невизнаний геній чуттєвості».

У визначення це він укладав і звичайний, і не зовсім звичайний зміст. Еротика її цікавила, проте у своєму вже майже п'ятдесятирічному житті вона спізнала лише трьох чоловіків, бо, за словами своєї приятельки Маргрет, «сама знала, чого хотіла». А хотіла вона «принца», і на нього чекала. Оскільки Гергарда Швайгерта, першого кандидата в «принци», у неї забрала історія з гарматою, а другому, Алоїзові Пфайферу, своєму тимчасовому чоловікові, вона дала відставку, як тільки той забажав не кохання, а виконання «подружнього обов'язку», ним став Борис Колтовський, російський військовополонений — «принц», як на ті часи, найменш підхожий. Та Лені було начхати: вона кохала Бориса, і край, а тому ладна була милуватися з ним у цвинтарних склепах, щоб ніхто не застав їх — німкеню й росіянина.

Проте «генієм чуттєвості» Лені була не тільки через це. Вона керувалася здоровим інстинктом, який підказував їй безкорисливі, добрі вчинки й відвертав її від корисливих, лихих. У дочки людини, що певний час орудувала мільйонами, «пролетарська натура, так, так, у