Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія — школа. Сама ж учора писала плаката.

Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:

— Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля — скільки їх поїхало сьогодні!

Ах, це — Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали — ось він тут, лишився. Йому — аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:

— Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.

Він трохи помовчав і додав:

— Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.

Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі — два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це — головне.

Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля — все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.

«Бов, бов!» — ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.

— Ах, осінь, — згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!

Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі — не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.

«А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити», — думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.

Тьфу, знову вона!..

Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так — вулиці, брук, трамваї. Додому.

— Наталю, Талочко!

Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?

Вони завертають по дорозі в якийсь скверик. Кілька бабусь із дітьми маячать на лавочках. Діти бавляться обручами, і вабить зір великий, синьо-червоний м’яч.

— Сядьмо тут, — каже Базилевич. Наталя опускається поруч на лавку. Деякий час сидять мовчки. Недалеко за рогом дзвонять трамваї й кричать автобусні сирени. Мимо скверика важко прогупали бруком колеса биндюга. Права рука в Базилевича якось неприродно шарпнулася вбік.

— Наталю, ну про віщо ти думаєш? — Голос у нього перервливий, і, здається, якісь посвисти застрягли йому в грудях.

— Наталю!

Думка за думкою мигтить у його голові. Обняти? Ні, не можна. Вона тільки що випровадила Колю. Ще рано, не можна так поспішати. Буде це, буде, але треба поволі, не зразу. Треба дати їй звикнути.

Але друга думка стукає інше: а чому б і не зараз? Ну хоч трохи, хоч трішечки! Мовби по-братерському, ніби жаліючи, мов не навмисне. Трішечки, кінчиками пальців, обережненько…

Його рука вже обіймає її за стан. І раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.

— Тал… очка!..Ах!

Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.

— Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!

Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.

— Туди к чорту! — вилаявся Базилевич. — Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..

— Пішла кралечка, гражданін?

Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?

— Скучаєте, гражданінчіку? — настирливо лізе в душу той самий голос.

Хто це — з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний