Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Закриймо рядюжкою вікно, щоб не було видко світла…

Дівчата посідали тихесенько до столу, запалили велику свічку, Манька дістала сірі карти. У хаті ніч-ніччю…

– На кого кинемо – на мене чи на тебе?

– Давай на мене… – шепоче Ганя.

– Ну добре…

Манька хрестом розклала карти, придивляється, мудрує. У хаті тихо-тихо, чути тільки як носи дишуть і тріщить віск.

І раптом – шерхіт!

На долівці замість доріжок сіно.

– А-киш! А виздихали б ви! – зірвалась Манька, кинулась в темінь, до дверей, подумала, що на світло із сіней налізли кури.

А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислідкувала-таки, куди побігла Ганя, і навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сіней, до хати, побачила при світлі старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл – і в пелену – гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.

Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..

– Та це моя сестра, не бійтесь, – притишує їх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?

Кого шукати…

Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг – а хай моїх дітей Бог побавить!

І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.

– Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, – збирає карти у колоду Манька. – Не випадає тобі король, одні вальти!

А вальти – то діти…

– Моє маленьке, – не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!

А Мирося її вже й не чує – вона плющить очі, так і засинає – у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.

У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, – із найкращого – казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна – жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все – для маленької Миросі.

У два роки Мирося вже хазяйка!

Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося – білить полотно!

У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої – мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві – аби на сонці висихали. Мирося білить – тягне із ночов, носить і розстеляє.

Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя – у ворота, Мирося – вслід за нею.

– Мамо, я піду трохи до дівчат, – Ганя проситься із дому.

– Чого тобі туди йти? – бурчу я. – Ти вівці вже закрила? Корові сіна кинула? Вичистила від свиней? – шукаю їй роботу, аби самій хоч трохи щось із плечей скинути та відітхнути.

– Я все зробила.

– Ну якщо все, то йди. Тільки ж…

– Я з Ганьою! – кричить Мирося і чіпляється старшій сестрі за спідницю.

– Ні, відчепись, – просить Ганя. – Тобі туди ніз-зя!

– Я піду! Піду! Я хочу з Ганьою! – варіює вперта дитина і сердито тупає босою ногою.

– Ну добре, ходімо.

І так кожного разу…

Якось Олександра знайшла під Лисою горою в вільхах гніздо дикої качки – повне каченят. Зібрала у пелену та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.

– От виростуть качки! – раділа Олександра.

А Мирося побачила – теж хоче собі каченят. І – поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе під порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросі так не треба – вона хоче живе, то йде за іншим. Знов несе – і кладе під порогом. І так увесь десяток.

Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася із поля, та як глянула…

– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись із кумами. Ухопила я з груші ганчірочку, накинула на