Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

природу, що вільно себе почувала у заростях волосся. — Якщо Бог є, то я — перша людина, що зруйнувала форму, створену Богом.

— Іди до мене, — сказала я у відповідь. — Я хочу належати дідькові.

І коли він навалився на мене, страшний і кошлатий, я жодної секунди не сумнівалася, що це справжній лісовик, який вийшов просто з дитячої казки. І тому все було, як у казці: чудово, ніби не зі мною. І коли, після всього, звалившись з мене, він сказав мені, заглядаючи в очі, «Люсь» — я навіть здригнулася. Так по-рідному пролунав теплий знайомий голос. Моя свідомість не справлялася з тим, що це Гриша.

— Люсь, я відчуваю, що ти все ще боїшся мене.

Я підняла очі: він сидів навпочіпки, з хвостом, що звисав поміж ніг з ліжка, руками обіймав коліна, зарослий волоссям по очі. Справжня мавпа. Зі мною знову трапилася істерика: дві істерики за одну годину — такого ще зі мною не було.

— Гришо, я не можу, — сказала я, скінчивши ридати і битися головою. — Я не можу звикнути, що це ти. Коли ти говориш, звертаєшся до мене, я ще вірю, що це ти, але як тільки ти замовкаєш...

— Я для тебе дідько?

— Так, — сказала я після деякої паузи.

— Я не можу повернутися до старого, — сказав він якось сумно. — Я вже віддалився від свого обличчя. Від цієї загальної маски. Я завжди ненавидів своє обличчя.

Я знала. Ще до цих його експериментів я знала про його ненависть: іноді він корчив гримаси у дзеркалі, чисто поголений. Невже це більше ніколи не повториться: ранок, я готую сніданок, Гриша, ще нормальний, голиться, збирається в свій НДІ?..

— Хочеш мати хобот?

Вим’я у мене почало рости через місяць після нашої зустрічі. Спочатку я не зрозуміла, побачивши потовщення внизу живота, але незабаром з’явилися чотири соски і ззаду щось почало вранці свербіти. До кінця третього місяця третя молочна залоза зрівнялася за величиною з двома, які я вже мала, але, на відміну від них, вона давала постійно молоко: так що я тепер змушена була себе щоранку видоювати, як справжню корову, щоб не було маститу. Яким чином він вприснув у мене гормони?

Барабанкін зник як у воду канув: телефон не відповідав, двері були замкнені, і мені нічого не залишалося, як приховувати зміну плоті, поки це ще було можливо. Я перестала носити джинси, бо не було куди подіти хвоста, який до кінця третього місяця досяг півметра. Тепер я носила довгі, нижче колін, спідниці (що, втім, відповідало моді). На голові копицю волосся, яке приховувало поки ще маленькі, але тверді, як у молоденької кізоньки, ріжки. Найгірше було з оволосінням, але я купила хорошу електробритву і щоранку перед тим, як почати фарбуватися, ретельно виголювала собі шию, обличчя і кисті рук. На щастя, волосся лізло світле, а не темне (я за природою світла), і нічого не було помітно.

Так минуло ще три місяці. Я відвідувала, як і раніше, свою занудну службу. За цей час почуття мої змінювалися, і не один раз. Було неприємно змінювати одяг, зачіску, запроваджувати нові звички (доїти себе, голити частини тіла, що були на виду), але я втягнулася. І коли втягнулася, то спіймала себе одного разу на дивному позитивному почутті: це сталося в один із вихідних днів. Я якось боялася дивитися на себе в дзеркало: настільки, мені здавалося, я жахлива без одягу. Без своїх спідниць і зачісок-маскувань. А тут, вибігши з-під душу до телефону, що дзвонив, я раптом зупинилася біля трюмо: вражена видом неймовірної істоти — з ріжками, з хвостом, з вим’ям — яка радісно, широко розплющеними очима, дивилася на світ. Я повернулася задом: вся моя спина і попа, і стегна були вкриті найніжнішим світлим хутром, до якого хотілося і хотілося доторкатися. І ріжки, ззаду, що увінчували голову, здавалися ще більш прекрасними. Чи це я? Це був якийсь сон, казка. Я сама була з казки, спокуслива відьмочка, щось неймовірне.

Але Барабанкін, видно, захотів зробити з мене справжню корову, бо ріжки стали поступово перетворюватися на роги: моя занадто висока зачіска стала вже привертати увагу на вулиці (і, що найгірше, на роботі). Треба було щось робити. Це вже не волосся, яке можна щоранку ретельно виголювати на відкритих місцях, вже не вим’я, що, як і хвіст, тепер звисало між ніг і лише трохи заважало руху, відволікаючи увагу. Зрештою я готова була двічі на день себе доїти, перед дзеркалом (теж, треба сказати, картина): до того ж Борі, моєму бульдогові, молоко дуже подобалося, і мені більше не треба було витрачатися на магазин. Але ріжки треба було або пиляти (чого я боялася), або шукати під землею Барабанкіна, тому що він один міг призупинити ці справи. Якби не ріжки, я б так і жила, бо людина до всього звикає: зрештою, це була не хвороба, не яке-небудь каліцтво, навпаки: я була здорова, так, з’явилася навіть, очевидно, від цих гормонів, якась особлива радість і жага життя, я просто літала як на крилах. Люди звикають жити з кривими ногами, а то й зовсім без них, бог знає з чим, а тут звичайні вим’я, хвіст, волосся. Ні, цілком можна було звикнути до дворазового доїння і ранкового гоління (голяться ж чоловіки), до носіння спідниць замість штанів. Не помічати цього.

Коротше, я шукала Барабанкіна, про якого вже була забула, по всіх каналах, через ці прокляті ріжки, які тепер явно вже лізли з шиньйона. Ніде жодної ознаки. Зник. Як раптом він сам мені дзвонить, я саме закінчувала себе доїти, одна нога на стільці: так, мовляв, і так, приходь за такою адресою (я так і знала: це його манера — міняти постійно квартири). Ну, я і побігла.