Світлана Горбань - Зодчий із пекла

Вона ще раз не по-новорічному зітхнула і промовила печально:

— Спочатку він огидно напився й образив Вірусю.

— Так, — швидко додала Віра. — Я спочатку дуже обидилася, навіть не схотіла гуляти з колядниками. А потім, коли дізналась, що він… Він упав з саней під полози, і наступна трійка добила бідолаху копитами.

— А наприкінці зими втопилася його сестра. На наших очах. Ми каталися на ковзанах. На річці. Вона віддалилася від гурту і впала в ополонку. Спочатку трималась, хапалася за крайку, але поки ми добігли, її знесло під лід… — Маня машинально намотувала на пальці своє довге намисто з перлин і дивилась у порожнечу між вікнами, наче знову бачила ту темну воду, яка зловісно плескалась біля самих ніг. Її очі стали ще чорнішими у затінку густих вій. — Ти про це не знаєш, Тосику, але вона дуже подобалась нашому Вані. Він думав її сватати…

— А правда, що вона есеркою була?

— Хто? Ліза? Революціонерка? — Маня усміхнулась і покрутила головою. — Ні, вона просто оригінальничала занадто. В усьому. Тому й татові нашому не подобалась.

— І мені, і тобі також, — додала Віра.

— Ні, якраз я до неї ставилась найкраще за всіх.

— Особливо до її цигарок!

— Ну… Це ж вона артисток наслідувала та поетес столичних.

— Аякже! Корчила з себе другу Єрмолову… Ні, Комісаржевську, це ж її кумир був, її ікона…

— Не треба, Вірочко…

— А Віталій вже ж точно соціаліст був, — утрутився в суперечку Тосик.

— А він цього й не приховував, — погодилась Віра.

— Чи просто грався в соціаліста, — уперто заперечила Марія.

— А я так чув, що вони обоє були революціонери, тільки Віталій легальний був соціаліст, а Ліза — нелегальна…

— Лізка — підпільниця? Та вона в житті жодного секрета не мала: у неї що в голові, те й на язиці!

— Ти вважаєш — це пристойно?

— Що пристойно? Не вміти язика притримати? Та яке це має значення — що я думаю і як до неї ставилась? Головне, ьрату вона дуже подобалась.

— Хоча вони були зовсім не пара одне одному. — Віра встала і підійшла до вікна, мерзлякувато обняла себе за плечі. Широкі модні рукави стягувалися нижче ліктів мереживом манжет, до пояса звисав золотий ланцюжок з коробочкою-медальоном, що зачинявся хитромудрим запором, надійно вберігаючи таємниці власниці. — Вітер почався… Мете… І сніг такий глибокий. Навряд чи ми сьогодні дочекаємося Вані та Василая.

— Хто такий Василій? — з ієзуїтською хитрістю поцікавився Антон.

— Тосику, я ж казала: наречений Мані.

— Ти казала — Григорій.

Віруня вийшла на середину кімнати, яскраво освітленої розкішною багатосвічною люстрою, в якій палав не звичайний вогонь, а розсипана по скляних колбах електрика:

— То ім’я, а то — прізвище! Його звуть Григорій Василай. Григорій Георгієвич Василай. Його предки — вихідці з Бесарабії.

— А-а-а… Готуєтесь до весілля й нарікаєте, що рік був нещасливий. Того й нещасливий, що лінувалися мені писати.

— Не було настрою.

— Невже?

— І часу також. Ще ж у червні мали свадьбу зіграти, та Маня навесні так простила, що все літо хворіла, і вінчання довелося відкласти. Зате тепер відгуляємо! Як я хочу потанцювати на твоєму весіллі, Маняшко! — Віра закружляла по кімнаті, злегка пристукуючи підборами. Коротка спідничка не приховувала ні вишуканих туфельок, ані спокусливих ніжок. Міські наряди у ХХ столітті стали такими кокетливими й продуманими, такими простодушно-демонстративними, що не тільки недосвідчений поручик, але й бувалий чоловік, споглядаючи на них, на кілька хвилин легко міг піддатися ейфорійній закоханості.

Від Віриних танцювальних рухів заколивалося повітря — почали злегка погойдуватися легкі паперові прикрасі на ялинці, заметушилась-замерехтіла срібляста мішура гірлянд. Марія бравурно застукала по клавішах веселеньку польку. Вона в такт кивала головою, і по спині стрибали вороні кучері.

— Давайте вимкнемо електрику, запалимо свічки, буде так таємничо, загадково, як у страшній казці, — запропонувала Віра, відбиваючи ритм підборами.

Антон замахав руками:

— Ні! Ні! Які казки? Вони зараз просто переді мною! Я сто років у тій тайзі не бачив яскравого світла! Та й тебе хочу краще розгледіти.

— Дивись! — Дівчина затанцювала перед самісінькими його чобітьми.

— М-м-м… — Потягнув носом щасливий поручик-відпускник. — Що у тебе за парфуми, Вірунчику? Запах — диво!

— Ти ще не чув, бурят тайговий? Бідолашка, здичавів у Сибіру! Це вже не новинка. «Букет імператриці» називаються.

— Божественний букет!

— А я? — Вона продовжувала кружляти, звабливо виробляючи руками химерні східні паси. Маня весь час повертала голову, щоб подивитись на сестру. І грала все темпераментніше й веселіше, ніби теж сміючись над хлопцем.

— І ти — божественна! Годі танцювати, спокуснице, бо я у тебе закохаюсь навік!

— То й закохайся, Синя Борода!

— Отакої, ти ж не схочеш стати дружиною офіцера та їхати зі мною у той Богом забутий гарнізон.

— А ти зроби блискавичну кар’єру, і ми поїдемо не в Богом забутий гарнізон, а до столиці.

— Та ти ж завжди хотіла жити тільки в Барвінківцях!

— А тепер передумала. Там житимуть Маняша з Василаєм. Він повністю перебудовує наш старий дім. Ти ж знаєш, що він — архітектор? Працює у самого Городецького! Старого будинку не впізнаєш! То буде щось незвичайне — англо-готичний фасад, арочні вікна, гострі кути виступів. Проект Владислава Городецького! Замок з романів Вальтер Скотта! Ні, зі страшного готичного роману. Колись там обов'язково з'являться привиди…

— Ну що ти, Віро, не перебільшуй, — Маня не казала, а майже приспівувала в такт