Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Піддражнюючи Гліба, вона гарцювала на коні, ніби злилася з ним, і вуздечка була зайвою. Тепер настала черга Гліба розгніватися. Маленька дикунка відкрито знущалася з нього. Але він нікому не дозволяв глузувати з себе. Хлопчик обійшов коня, приміряючись, як скочити на нього без стремен.

— Давай, не бійся, — підбадьорила його Марика.

— Звідки ти взяла, що я боюся? — сердито буркнув Гліб, приловчився, стрибнув на коня, але не зміг перекинути ногу й завис поперек спини.

Кінь рушив з місця. Гліб відчув, що зісковзує, і вчепився в гриву. Марика скомандувала щось своєю мовою. Кінь під Глібом зупинився, і наїзник ледь не впав під копита, але дівчинка приспіла вчасно. Вона перехилилася зі свого скакуна і, з усієї сили схопивши Гліба, допомогла йому піднятися та сісти верхи. Напад злості, заглушивши паросток вдячності, охопив хлопчика. Рум’янець ганьби палив його щоки. Якась циганка змусила його, спадкоємця престолу, зазнати приниження і безпомічним лантухом бовтатися поперек коня. Зціпивши зуби, Гліб був готовий відбити її насмішки, але Марика несподівано співчутливо промовила:

— Ти звикнеш. Спочатку буде важко. Але без сідла краще коня розумієш. Обніми його, ось так.

Вона схилилася до коня і, злившись з ним, злегка пришпорила його голими п’ятами. Гліб вчинив за прикладом Марики. Кінь слухняно рушив уперед. Хлопчик судорожно вчепився в гриву, боячись упасти на землю. Кінь відчував напругу вершника і теж натягнувся, як струна. Марика їхала поруч, ласкаво підбадьорюючи то вершника, то скакуна. Поступово хлопчик звик і навіть став знаходити задоволення в тому, що відчував під собою живе тепло коня, а не тверде сідло. Це було нове, не знане раніше відчуття єднання з конем.

Мильна бульбашка злості давно лопнула. Діти виїхали з міста. Кришиво зірок було щедро розкидане по небу. Срібне море степу, немов вишите гладдю ковили, застигло в нічному штилі. Віддалік темною плямою, як уламки аварії корабля, громадилися кибитки.

Марика зіскочила з коня й дала Глібові знак зробити те ж саме. Він спішився. Спритно спутавши ноги коней, дівчинка пустила їх до циганського табуна.

— Нехай почекають нас тут, — сказала вона, любовно поплескуючи білолобого.

— А що, коли Варга вже спить? — стурбувався Гліб.

— Вона ніколи не спить, — відрубала Марика.

Ховаючись за кибитками, діти обігнули багаття, що вже догоряло і біля якого, закутуючись у ковдри, відпочивали цигани. Лише одна стара, зморщена, як сухий сучок, сиділа перед тліючим вугіллям. У відблисках умираючого вогню її смагляве обличчя нагадувало порепану кору старого дерева. Вона сиділа нерухомо, як дерев’яний ідол, відчужено вдивляючись у гру світла на головешках. Тільки кільця диму, які піднімалися з довгої глиняної трубки, свідчили про те, що вона не статуя.

Марика мовчки стояла, не виявляючи своєї присутності. Гліб теж чекав, коли Варга помітить їх. Але та, занурена у свої думки, витала десь далеко.

Раптове запитання старої захопило хлопчика зненацька.

— Чому він тут?

Варга, не поворухнувшись, продовжувала дивитися в інший бік, і для Гліба залишилося загадкою, як вона ухитрилася побачити, чи швидше відчути їхню присутність.

— Він заступився за мене й поділився хлібом, — відповіла Марика на запитання старої циганки.

— Чого він хоче?

— Щоб ти допомогла позбутися чаклунства.

— Скажи йому, що він даремно прийшов. Моя сила не для людей чужого племені.

— Але в ньому є циганська кров, — палко запевнила дівчинка.

Циганська кров?

Варга вперше відірвалася від споглядання головешок, мигцем поглянула на Гліба, а потім уп’ялася в Марику, чекаючи на пояснення.

— Ось, — Марика схопила Гліба за рукав, похапцем підтягнувши до старої, знаком наказала показати зап’ястя, і сама підняла руку. Оборки на широкому рукаві впали, оголивши поріз, який ледь почав затягуватися.

Варга мовчала. Кільця диму перестали вилітати з трубки, ніби подих життя облишив її. Гліб схвильовано чекав на вирок старої. За якусь мить заціпеніння відпустило стару циганку, її безпристрасне обличчя переплавилося на маску гніву, змішаного зі страхом. Чіпкими крюками пальців вона схопила хлопчика за руку, вп’ялилася в лінії на його долоні, а потім різко відштовхнула Гліба. З її грудей вирвався стогін, який переходив у крик смертельно пораненого звіра.

Табір ожив. Купи ганчір’я та ковдр, розкидані навколо багаття, заворушилися, наче земля заходила ходором, розверзлася, і з-під неї з явилася потривожена людська лава. Ворожий натовп зімкнувся навколо Гліба. Відступати було нікуди. Він озирнувся, шукаючи підтримки Марики, і відчув, як її теплі пальці ковзнули в його долоню. Дівчинка міцно стиснула його руку й стала поруч, плече до плеча. Спалахи багаття, яке догоряло, грали в зіницях Варги. Вона тикнула в Марику крючкуватим пальцем і крикнула:

— Як ти насмілилась! Ти порушила заборону та зрадила наше плем’я. Коли я відійду,