Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Три дні після зустрічі з Марикою роздробилися на нестерпно довгі години чекання. Гліб не міг позбутися думок про маленьку циганку. Вибравши хвильку, він прибіг туди, де вони зустрілися вперше.

Цього разу на вулиці по той бік огорожі було досить людно. Люди поодинці, парами, а то й групами прогулювалися повз королівський парк. Сьогодні нікому б не вдалося непомітно перелізти через високі чавунні ґрати. Без сумніву чиясь воля керувала долею Гліба. Недарма тієї години, коли йому призначено було зустрітися з Марикою, вулиця виявилася безлюдною.

Гліб підганяв час, але коли настав призначений вечір, раптом розгубився: чи не занадто необачно він чинить, вирушаючи вночі до циганського табору? Утім, він не мав вибору. До того ж у ньому оселилася дивна впевненість, що маленька циганська дівчинка, наче талісман, убереже його від біди.

«Хоч би Марика прийшла, хоч би ніщо не перешкодило їй», — у думках молив Гліб.

У палаці пізно лягали спати. Очікуючи, поки життя в ньому завмре, хлопчик з тривогою дивився на повний місяць, який щербатим мідним блюдом повис над землею. Уже давно настав час іти, але Гліб не наважувався залишити свою кімнату, поки всі не вгамуються. Лише деякі вікна ще виразно викреслювались жовтими квадратами на тлі темного громаддя будівель палацу, коли він, ховаючись від цікавих очей під покровом ночі, вислизнув через чорний хід.

Галявини парку були щедро залиті місячним сяйвом, і від цього тіні під склепінням дерев видавалися густішими. Гліб перебіжками вибрався на безпечну відстань, де він міг не боятися, що його побачать, і побіг що було духу. Він мчав, гнаний думкою, що Марика не дочекається і, не знайшовши його в домовленому місці, піде.

Захеканий, він добіг до огорожі й, не гаючи часу на перепочинок, поліз вгору. Деручись по прутах чавунних ґрат, Гліб був вдячний майстрам за те, що вони відлили такі витіюваті візерунки. Доля була прихильною до нього. Непоміченим він перескочив через паркан і, зістрибнувши на бруківку, побіг до тисових дерев.

Марики в умовному місці не виявилося. Вона не прийшла, а може, не дочекалася. Усе ще на щось сподіваючись, Гліб тупцювався під деревами. Тепер йому нікуди було поспішати. Місяць піднявся вище. Лиховісний мідний відтінок поступився місцем більш спокійному, жовтому. Гліб чекав, прислухаючись до шерехів ночі.

Раптом він почув легкий посвист. Що це, крик нічного птаха чи знак? Хлопчик насторожився. Тиша. З темряви відокремилися тіні. Вони наближалися. Гліб неясно розрізнив двох коней і низькорослого вершника на одному з них. Хлопчик подумав, що це Марика, але раптом його насторожила якась дивина. Коні наближалися безшумно, як примари: ні тупоту, ні цокоту копит. У Гліба похололо всередині. Він думав, куди б сховатися, й розумів, що якщо це посланець іншого світу, то від нього немає порятунку.

Місяць жовтим оком велетенського хижака дивився з висоти. На мить хмара прикрила його повіками. Скориставшись темрявою, Гліб шарпнувся вбік, але місячні промені знову по-зрадницьки освітили його. Вершник був майже поруч. Гліб ледь не скрикнув, але побачив, що це Марика. Дівчинка під’їхала ближче, і Гліб зрозумів, чому не чув тупоту. Ноги коней були завбачливо обмотані ганчірками.

— Я боявся, ти не прийдеш, — з полегшенням зітхнув Гліб.

— Чому не прийду? Адже я слово дала. Гадаєш, коней знайти легко? — сказала дівчинка, спритно зісковзуючи на землю.

Буланий кінь з білою позначкою на чолі видався Глібові підозріло знайомим.

— Звідки ці коні? — запитав він.

— Гарні коні, так? — Марика пропустила питання повз вуха і з гордістю поплескала білолобого, котрий слухняно підставив морду під її долоню.

— Ти вкрала їх з тутешніх стаєнь?! — ошелешено вигукнув Гліб.

Відкриття вразило Гліба. Він уявив, який здійметься переполох, коли в королівській стайні недорахуються коней, і повинен був визнати, що зухвалості й сміливості цьому дівчиську не позичати.

— Вивести коня — не крадіжка, — заявила Марика.

— Ну так, адже дочка циганського барона не краде, — поглузував з дівчини Гліб.

Його слова вразили циганку. Вона за звичкою стиснула кулаки й войовничо підступила до нього. Її зіниці, подібно до сталі кинджала, гнівно блиснули в місячному сяйві.

— Кінь — не річ. Що ти тямиш, коли говориш? Тобі треба, не мені! — вигукнула вона.

— Ти що, жартів не розумієш? — запитав Гліб, відступаючи перед її люттю.

— Не потрібно мені твоїх жартів. Хочеш до Варги — їдьмо.

Вона спритно скочила на коня. Гліб хотів вчинити, як вона, але лише зараз помітив, що коні неосідлані.

— Як же їхати без сідла й вуздечки? — сторопів він.

Бачачи збентеження хлопчика, циганка хихикнула й легенько торкнула боки коня босими п’ятами. Білолобий, пританцьовуючи, переступив з ноги на ногу.

— Не можеш? А за мною, якщо покличу, кінь піде, куди завгодно. Це його воля і моя. А от упряж вивести не можна. Її можна тільки вкрасти, — розсміялася Марика.