Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

їм утекти. Песиголовці вже відчули себе переможцями, почали спішуватись, тягнути за ноги переляканих утікачів назад на галявину.

Дехто зі шляхтичів ще оборонявся. Та один за одним вони злітали з коней, збиті повітрулями. У пориві бою Перцеві вдалося ухилитись від чорної тіні, що пролетіла над ним, він ударив шаблею одного з песиголовців, та шабля з глухим подзвоном розламалась навпіл до сталевого наплічника. Перець уламком леза штрикнув песиголовця у груди, але той кинувся на нього і повалив на землю. З лютим гарчанням песиголовець зіскочив з коня і став над шляхтичем. Хижо вишкірившись, він витягнув у себе з грудей уламок шаблі й замахнувся ним, щоб убити Перця. Проте поруч опинився Чорний Ватажок песиголовців на ім’я Ан’їур. Він перехопив руку песиголовця з уламком шаблі і прогарчав:

— Дікону келе кінваніну янкул! Є кісадіну казум!

— Даста хеттанану Ан’їур бакітан! — песиголовець відсахнувся, покірно схилив голову перед ватажком і відкинув непотрібний уламок шаблі.

Перець не зводив з обох переляканого погляду, задкував і спробував відповзти. Краєм ока намагався дивитись на песиголовців і озирався на товаришів: що з ними?! Та тільки й побачив, що його друзі разом із паном Адамом, вже пов’язані та лежать під деревом. Лиш Довбня намагається боронитись, але його вдаряє у груди повітруля, він падає з ніг, песиголовці і його в’яжуть. Песиголовець, якого він щойно поранив, наздогнав Перця, важким молотом притис йому груди. У псюки з рани на грудях просто на одяг Перцеві сочиться густа коричнева кров. Краплі цієї крові пропалюють одяг і починають випалювати шкіру. Шляхтич терпить і не виказує, що йому боляче.

— Рабі лас рабі алл бок! — нахилившись до нього, прогарчав нечестивець в лице.

— Що ти мелеш, потворо! Ніколи не буде так, щоб шляхтич став рабом песиголовця! — сердито відказав Перець.

— Рабі... Ням-ням! — задоволено прогарчав у відповідь песиголовець і зареготав хрипучим гавкотом.

Перець перелякано здригнувся на цей пекельний регіт...

Бранці лежали на землі, пов’язані, мов барани. У них за спинами розпочався кривавий бенкет. Песиголовці пожирали сире м’ясо коней. Руки у них були по лікті у крові і пили вони із золотих чаш, прикрашених коштовним камінням, своє огидне пійло. Воно лилось по їхніх одежах. Між ними стрімкими розмитими тінями сновигали люті повітрулі, та враз усі разом зупинились і сплигнули на землю у вигляді потворних відьом. Песиголовці, котрі побачили це перевтілення, заревіли радісно і зірвалися на ноги. З ревищем і виттям, вони, наче ошалілі від свого пійла, почали витанцьовувати дикий бойовий танок та завели бойову пісню:

— Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...

А їм відповідали писклявими відьмацькими голосами повітрулі:

— Я смівал сміте ін івсє ік сурим. Я смі вад опєнів огарв х’їосв мід єсим!

Поруч з песиголовцями витанцьовували повітрулі. Бранці ошелешено дивилися на це скажене дійство і чекали своєї долі.

* * *

Діти сполохано притулилися один до одного. Так страшно, що боязно й зайвий раз поворушитися.

— Пане Мельнику, — стривоженим голосом поцікавився Петрик, — а що ото вони співали таке страшне?

— Та хіба я ту псячу мову знаю? — знизав плечима старий. — Мабуть, раділи через свою перемогу, проклятущі.

— І тоді що — ніхто не порятувався?! Ніхто-ніхто? — поцікавився Василько.

— Таки ніхто, — зітхнув Мельник. — Марно пані Софія з Христиною чекали з трофеями мисливськими чоловіків. Вже й ніч настала... В порожній залі за великим столом аніхто не бенкетував... Їм було холодно і лячно.

Жінки сиділи за столом у тривожному очікуванні. Прислуга розпалювала вогонь у каміні, але дрова ніяк не розгорялися, і по залу плив їдучий дим від вологих поліняк. Та враз у розчинені двері зайшов, тягнучи лапку, мисливський собака. Він був поранений, наляканий і шукав поглядом підтримки у людей. Христинка кинулась до нього і турботливо почала гладити, оглядати рани. Пес тремтів усім тілом і стиха скавулів.

— Що сталося, маленький, хто тебе так побив? Боже, щоб ти тільки умів говорити і розповісти, куди поділись наші лицарі і батечко! — заголосила дівчина.

І враз пес перестав тремтіти, підняв голову до хазяйки, на собачій морді з’явився лютий вишкір. Пес прогарчав:

— На бакандіда є рабі на маронама я тсуадісі тсі! — гавкотливо зареготав. — Рабі! Ням-ням! — і заходився ритмічно розгойдуватись, наспівуючи: — Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...

Христина перелякано відсахнулася. Слуга замахнувся на собаку кочергою, але той розвернувся і люто загарчав. Слуга так і закляк на місці. А пес знову повернувся до Христини і прохрипів гавкотючим голосом:

— Дві діжки золота — і ми нікого не з’їмо. Ням-ням. За тиждень чекаємо викуп. Під самим Чорним Лісом. Ме кухуна мінсаку ян сімпа! Як ні, то ми все тут спалимо дотла і всіх візьмемо у полон, щоб зжерти! Рабі ням-ням!

Враз різко крутнувся і вибіг із зали.

Пані Софія, спохопившись, кинула до слуг:

— Ловіть його! Ловіть!

Проте ті зі страху застигли на місці. Мати кинулася до Христини. Дівчина тремтіла від