Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

шинквасу і замовив пляшку горілки та пак вишневого соку. Коли все це стояло на їхньому столі, Атанас розлив горілку в гранчасті стограмові чарки, вони почаркувалися, і, голосно хекнувши, він вилив пійло собі у горлянку. Шульц, хоч і намагався не пити на роботі, не зміг встояти перед спокусливою пропозицією цього здоровенного чи байкера, чи рок-зірки, і випив теж. Запивши соком, він сказав:

«Гаразд, трохи змінимо тему. Ось ви нещодавно сказали, що деякі люди за ним тягнулися, наче за світлом. Давайте поговоримо про це більш детально...»

«А тут все, насправді, дуже просто — Він був кльовий, живий, свіжий. Від Нього буквально струменіло світло й тепло, принаймні, так було раніше. Ми всі йшли за Ним, як за поводирем. Так, начебто ми продиралися навпомацки крізь горобину ніч, і лише у Нього в руках був ліхтарик. Так дійсно було — особливо тоді, коли ми всі були молодими і нерозумними, і лише Він — нам тоді так здавалося — знав, що і навіщо потрібно робити усім. Звичайно, згодом, коли ми всі відчули ґрунт під ногами, подорослішали, отримали певні життєві знання і досвід, світло Його ліхтарика для нас помітно потьмяніло. Розумієш, старий, з часом ми, Його близькі друзі, почали самі розбиратися, що і навіщо нам потрібно у житті, що для нас головне і невідкладне, а що може зачекати. А Він... А Він, можливо, боявся це визнати, можливо, боявся нас втратити, а, може, просто і сам вже не знав, куди йти далі. Друзями ми залишалися й надалі, але з часом у нас ставало все менше точок перетину. Дедалі примарнішою здавалася та спільна ідея, заради якої ми колись готові були пожертвувати усім. І Він також розумів це, тому і не знаходив собі місця, бісився і нервував. Та це лише один бік медалі. Справа в тому, що за Ним продовжували масово йти всі знедолені, принижені й ображені, найрізноманітніші фріки. Якось Він сказав мені, що Йому пишуть та дзвонять щодня десятки людей з благанням про допомогу, з проханням дати пораду, навіть з вимогами прочитати чи прослухати їхні твори, і зробити щось для цих людей. Звичайно, Він не міг обігріти кожного та допомогти усім, але намагався зробити все, що було в Його силах. Я лише можу собі уявити, яке напруження і тиск переживав Він у ті дні. І, найцікавіше, Йому вдавалося не лише все це витримати, а ще й реально комусь допомогти! Не знаю, де Він брав сили і натхнення, але я особисто такого навантаження не витримав би. А ще ж були оті всі численні, з дозволу сказати, «друзі», з якими Він випивав, і які постійно вантажили Його своїми траблами, справами та вимогами. А Його головна проблема була в тому, що Він дуже багато часу витрачав на інших, а не на себе. Він, як ніхто інший, вмів слухати і співчувати людям. Це був справжній талант — абсолютно чужі люди відкривали Йому свої душі вже за кілька хвилин після знайомства! І були з Ним відвертими у всьому, як ні з ким ніколи раніше. Це в голові не вкладалося! Як таке могло бути? І навіщо воно було Йому потрібно? А Він все віддавав і віддавав свою енергію іншим, ніколи не жалів себе, а це рано чи пізно також мало відбитися на Ньому. Я думаю, і в цьому також полягала причина того, що сталося», — Атанас знову розлив у склянки горілку і вони випили.

«Атанасе, мене ще дуже зацікавив момент Його стосунків з найближчими друзями — як вони розгорталися?»

«Друзів у Нього було ціле море, океан! Принаймні, вони себе так називали, та й Він про це не один раз говорив. Але хіба всі вони були справжніми друзями? Гадаю, що ні. Справжніх друзів у Нього були одиниці. Насмілюся стверджувати, що я був серед них. Але от що цікаво: начебто Він легко сходився з людьми, вмів вислуховувати їхні біди, комусь там допомагав, і таке інше. Але мені завжди здавалося, що Він все-таки тримав всіх людей на певній відстані, в тому числі і нас — своїх найближчих друзів. Було в нашому спілкуванні щось таке, що змушувало думати, ніби Він не до кінця відкриває нам свою душу. Точніше, Він нікого туди не впускав до кінця, повністю. Звичайно, Він завжди був з нами щирим, повсякчас говорив лише правду, зокрема, мені Він часто виливав свої сумніви та проблеми, ділився радістю і печаллю, кілька разів я навіть бачив Його сльози. Але... Здавалося, що якусь дещицю своєї душі Він все-таки ховає від нас. Не те, щоб Він щось приховував, чи не договорював — просто іноді Він мовчав про щось більше, ніж показував нам. Розумієш?»

«Так, намагаюся зрозуміти. А що було останнім часом, перед тим, як це сталося?»

«Останнім часом Він дуже змінився. І сталося це якось різко, в один момент. Ми навіть одразу і не помітили цієї зміни, бо всі були надто заклопотані своїми справами — ну, сам розумієш, сім’ї, діти, робота, проблеми, заробляння грошей, і таке інше. А Він же був вище від усіх цих суєт. Тобто, у Нього теж була родина, робота, свої проблеми, Він також намагався заробити гроші, але у Нього все це відбувалося без надриву, тихо, я б навіть сказав — мляво. Він ніколи не гнався за кар’єрою, не прагнув якомога більше заробити, деколи відмовлявся від вигідних пропозицій, залишаючи собі більше вільного часу, був абсолютно байдужим до нагород і почестей. Виглядало на те, що у Нього взагалі не було ніяких амбіцій щодо досягнення найвищих соціальних щаблів. Інколи я не міг зрозуміти, що Йому взагалі потрібно від життя... Так от, ця зміна у Ньому відбулася для нас миттєво, а, насправді, я думаю, що це не сталося за один день. До цього все йшло. Але збоку все виглядало, як різка і неприємна зміна. Він став холодним. Розумієш? Був теплим, навіть гарячим, а потім вмить став крижаним. Його наче підмінили — ніщо більше Його не цікавило, до всього Він охолонув, став байдужим навіть до творчості, яку завжди підносив до висот чогось святого, сакрального. Нас, своїх найближчих друзів, Він, нібито аж зненавидів. Він став грубим, різким, неприємним, і навіть зовні змінився — майже перестав посміхатися, зробився похмурим і злим. Що