Валентин Терлецький - Кілька років зими

у туман, і затих у вологій траві, яка не мала кольору, тільки здавалася м’якою на доторк і пахла болотом.

Я підняв і поставив його на рівні ноги. Він дивився на мене, а з його очей повільно текли сльози. Я раптом згадав, що колись начебто умів розмовляти, і почав підшукувати потрібні звуки, аби видобути їх із горла, скласти у слова і якось заспокоїти Хлопчика.

— Не треба плакати, — нарешті вичавив я з себе і одразу злякався свого голосу, не схожого на той, який я колись чув від себе. — Навколо і так занадто багато вологи.

Хлопчик раптом істерично прокричав:

— Там, на Горі, Священик хоче вмерти. Мені страшно!

Одразу після цих слів я чомусь побіг у той бік, куди показував Хлопчик. Він побіг за мною, і щось голосно кричав навздогін. Нарешті після кількох неприємних падінь у мокру траву, я дістався Гори, яка проступала крізь туман темною плямою. Я побачив Священика, який вже відіпхнув гнилу колоду і смикався на довгій мотузці, розкидаючи ногами клапті жовтого туману.

Я підхопив його за ноги і трохи підняв угору. Священик почав бити мене руками по голові. Він хрипів і виривався так, що я не міг втримати його кволими руками. Та раптом до мене з туману підскочило кілька темних силуетів, що також вчепилися в ноги самогубці. Тепер я був не один. Але Священик пручався ще більше, то ж довелося негайно розрізати мотузку, на якій трималося його тіло. Ми впали на мокру траву одним незрозумілим хрипким клубком, що важко відсапувався, лаявся і кректав. Я мовчки лежав під вагою кількох тіл і дихав їдким запахом їхнього кількаденного поту.

Нарешті вони потроху почали здійматися на ноги. Я також встав. Тільки зараз я помітив Хлопчика, що спостерігав за цим дійством трохи осторонь, і подивився на Священика. Він занурив обличчя в траву і не дихав. Хтось із чоловіків перевернув його. І раптом він видихнув струмінь жовтавого туману. Це означало, що самогубцеві все-таки не вдалося піти з життя.

Ми йшли крізь туман мовчки. Я просто рушив за ними, бо не знав, куди далі мушу йти у цьому непроникному тумані. Я тримався позаду, а вони не були проти моєї присутності. Напівживого Священика несли на плечах. Таким чином ми пройшли довгу відстань, і згодом я побачив бруківку під ногами, а потім — темні дахи і стіни будинків. Ми ввійшли у якесь поселення.

На вулицях було дуже мало народу, а ті, хто траплявся нам на дорозі, одразу зупинялися і проводжали нас мовчазними суворими поглядами. Особливо вони дивилися на мене, а я не знав, як себе поводити, бо в голові все ще крутилася думка про недавню спробу самогубства Священиком.

Раптом наш гурт зупинився навпроти похмурого двоповерхового будинку, контури якого ледь проступали крізь важкий жовтий туман. Мого плеча торкнулася чиясь рука, і над самим вухом хтось прошепотів:

— Ти тут новенький, а тому повинен найперше познайомитися з Бургомістром, — і мене підштовхнули до входу.

Я увійшов.

Дивно, але в будинку стояв такий самий туман, як і на вулиці. Здається, його можна було навіть помацати. І тільки я простягнув руку, аби вхопити великий клапоть жовтої хмаринки, як знову хтось торкнувся мого плеча. Праворуч стояв великий пузань з довгою чорною бородою і кудлатим нечесаним волоссям. Він солодко затягувався димом від товстої сигари, і на хвилину мені здалося, що в кімнаті літає зовсім не туман, а густий сигарний дим. Утім, це було не так.

Пузань жестом указав мені на стару гойдалку, вкриту клітчастим пледом, що стояла трохи далі від великого круглого столу. Я сів. Пузань довго і похмуро дивився на мене, а потім басовито мовив:

— Мене звуть Бургомістром. Я відрізняюся від інших тутешніх поселенців тим, що взагалі нічого не пам’ятаю, яким чином сюди потрапив. А ще я був першим, хто опинився у цій місцині, тому мене й обрали Бургомістром. Точніше, я сам обрав себе на цю посаду, а іншим нічого не залишалося, як погодитися з моїм правильним вибором, — пузань пройшовся кімнатою, іноді він повністю зникав у тумані.

Я вже почав забувати про його присутність, заколисаний щільною тишею, як він несподівано вигулькнув біля самого обличчя.

— Ти тут новенький. Це для нас подія, хоча, скажу відверто, іноді до нас приходять і щодня. А іноді місяцями нікого не буває. Я не знаю, від чого це залежить. У всякому разі, наша громада буде рада новому членові. Ти, поки що, відпочивай, а потім поступово познайомишся з іншими тутешніми мешканцями. Єдине, про що хочу попередити — ніхто з нас не знає, коли він піде звідси. Це може трапитися через кілька днів, а може і взагалі ніколи не трапитися, як от зі мною. Але ти не хвилюйся, у нас тут добре, — пузань кілька разів плеснув у долоні, і незабаром за мною прийшли ті ж чоловіки, що допомогли зняти з гілляки Священика. Я рушив за ними.

Коли ми проходили повз стару напівзруйновану церкву, до якої вже занесли кволого Священика, я несміливо наважився спитати в похмурого чоловіка у великому крислатому капелюсі і чорному бушлаті:

— Я не розумію, де опинився і як сюди потрапив. Скажіть мені, що це за місце?

Чоловік навіть не подивився на мене, а продовжував уперто йти вперед. Я трохи підвищив голос:

— Я хочу тільки знати, де я є, про все інше можу і сам довідатися. Чому ви не хочете розмовляти зі мною?

Похмурий чоловік уривчасто промовив кудись убік:

— Це Місто Зниклих Безвісти… А прийшов ти сюди по Мосту Повернутих Втрат… Назад також можна вийти тільки цим шляхом, але… Але тільки тоді, коли тебе хтось покличе з того