Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

Стояла ніч. Небозвід запорошили тисячі, ні, мільярди, зірок, при цьому лише живих, світло мертвих зір оминало країну Драконів. Гори півмісяцем обступили озеро Асхеї, ніби надійний сторожовий пес, давній друг, вірний заступник. Анемони цвіли навколо води, плелися по горам, здавалося прагнули добратись до неба, аби порівнятися красою з зорями. Та ті лише зневажливо посміхались на марні домагання чарівних квіт. Ніч була безвітряна. Долину міцно огорнула темрява. Два неба, справжнє і у озері, з непорозумінням дивилися одне одному у вічі.

Дикий гул пронісся долиною, крик та вереск змусили гори, захищаючись, кидатися камінням. Три Дракони, які задля такої події прибрали страхітливого образу чудовиськ, які змахом крила руйнують скелю, прилетіли до південного озера. Золоті Дракони, без тривожно палили негативну матерію у вогнищах печер.

— Ниряй, — наказав головний Дракону іншому, коли всі прибрала людських форм. Третій юнак розвів багаття.

— Ти впевнений, що кара Асхеї не знищить нас?

— Якщо і знищить, то лише тебе. А це справедлива ціна за визволення Червоних Драконів із-під рабства. Чи ти так не вважаєш? — гнівний рев знову викликав обвал у горах.

— Звісно вважаю… Але б я волів і далі слугувати своєму народові, а не зникнути вщент, — нотки невпевненості видали хвилювання Грома, зовсім ще юного, порівняного з десятитисячолітнім родичами, Дракона, майже щойно з яйця.

— Не змушують мене кидати тебе у воду… — терпіння Тіна почало уриватися, — ниряй кажу!

Гром, повіджимавшись на удачу, а насправді, щоб виграти часу набратись сміливості, з розгону сальтом кинувся у незайману гладь озера. Сині кола запульсували там, куди щойно зник Гром. Тисячі синіх, шарів почали кружляти навколо озера, по якому йшли все дужчі хвилі, поки не розбушувався справжній шторм, хоч на вітер і натяку не було. Пройшло більш хвилини — юнак не з’являвся, кулеподібні згустки сяйва продовжували патрулювати озеро. Аж ось: земля під ногами Драконів затряслась, озеро розкололось навпіл, уся вода, що роками живила рід Золотих Драконів, зникла назавжди у розщелині пустельного каменю. Глибоке озеро вмить висохло до краплини. На дні лежало бездиханне тіло Грома. Гнів зорі Асхеї чекає на тих, хто осквернить святе озеро, особливо, якщо цей хтось зробив це з лихого наміру.

— Слава вогню! — розреготався Тін, навіть не звертаючи уваги, на бездиханне тіло вірного слуги.

Третій Дракон, котрий під час короткої, але такої глобальної для Золотих Драконів драми, осторонь порався біля вогню, підбігши до тіла брата, дав йому випити з рук полум'я. Гром закашлявся.

— Ну що, Золотих Драконів знищено, пане? — весело запитав юнак.

— Дурень! — розгнівався Тін, — війна лише починається…

— Але ж вони і року не проживуть без води з озера, якого вже нема та нафти, якої у них ніколи і не було.

— Озеро — не єдина їхня зброя, — Тін задумливо та нервово ходив там, де щойно кружляли сині сфери, а раніше било життєдайне джерело, — поспішаймо, доки нас не прикували до скелі чи того гірше.

— Ці святоші нічого подібного вовік не зроблять.

— Так, але вони здатні на жахливіші речі.

У цю чарівну ніч Золоті Дракони почувалися неспокійно. Не могли зосередитися на ритуалі нейтралізації негативу. Не могли злітати до зір, аби вирішити проблему. Вони літати більше не могли! Сили їх покидали. Вогонь зник не лише з гортані, а я із серця.

Дивна річ: нічна млявість, яка косою укладала Драконів спати, що для них абсолютно не характерно, зранку зникла так само як зникло і озеро. Існував звичай: щойно вилуплених Драконів купають у озері і дають їм випити його води. Нові охоронці з’являються вкрай рідко, навіть по міркам Анеми: раз у тисячоліття. І диво — день, коли порушився усталений віками порядок та день, який випадає раз у тисячу років йшли одним за одним.

У печері близь озера народилось прекрасне створіння. Звільнившись нарешті від надокучливою шкарлупи від зустрів свої родичів — ви тільки уявіть — сплячими. Сумний: Анема не зустрічає його Драконячими торжествами, він поплентався оглянути околиці. Ніч була прекрасна, як ніколи. А порівняно зі шкарлупою, де йому довелося прожити більше шістнадцяти років, це було щось неймовірне. Малюк розбігся, і пригнувши з невисокої скелі, з усіх сил замахав крилами, але, упавши прямо ще маленьким рогом у землю, покотився похилою долиною.

— Ні, я обрав точно не той день, аби привітати світ, — мовив до себе хлопець шістнадцяти років, який майже не заридав від розпуки та образи. Дякуючи тому, що він дуже довго жив у шкарлупі (йому там жах, як сподобалось), він дуже швидко подорослішав.

— Ти журишся, що тебе не зустрічають з почестями та радістю… А хіба ти зробив хоч щось аби заслужити цього? — запитала чорноволоса дівчина, у якої, видно, також сьогодні видався не найкращий день, точніше сказати, ніч.

— Ні, та я ж щойно народився і просто не встиг зробити нічого доброго…

— То хіба ти мав право на щось розраховувати, якщо ти не просто не зробив нічого доброго, а тебе ж бо навіть не знає ніхто?

— Ти права, але все одно образливо… Мабуть я просто не звик до тутешніх порядків.

— Сьогодні страшна ніч для